Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

— Уявляєш, він мене легкодоступною назвав, — прошепотіла я замість відповіді та ковтнула ще вина.

— Тебе? Та він що зовсім сліпий?! Не знаю, до чого у вас там дійшло, але впевнена, що це було щось вельми невинне, за моїми мірками, принаймні. А він тебе мало не шльондрою обізвав, от же виродок! Щоб у нього сморчок засох! — сестриця відпила зі свого келиха і далі почала розповідати про зроблені нею висновки. — Те, як він поводиться з тобою, це... це ні в які ворота не лізе! Мудак же, мудак справжній!

— Угу, — погодилася, відчуваючи, що злегка напилася.

— Ні, з цим треба щось робити! Треба боротися з чоловічим деспотизмом і насильством над бідними слабкими жінками! — сестриця різко піднялася на ноги та мало не впала.

— О ти загнула! — захихотіла, допиваючи свій келих і опускаючи його на підлогу. — Просто якийсь борець за права жінок. У політику тобі треба було йти, а не на лікаря.

— Ні, ну, а що ти зі мною не згодна? Їх треба покарати, Дашко! Козла цього твого! Так, щоб навіть не думав дивитися на тебе, а навіть думати про тебе! Перевертень хріновий!

— Та він і так не думає... — прошепотіла їй у відповідь, ковтнувши відразу з горла пляшки.

— О, як усе запущено! — простогнала сестриця, несхвально киваючи головою. — Ти зі мною?

— Що з тобою?

— Ну, мстити мужикам зі мною підеш? — запитала вона радісно.

— Ні, мені в поліцію треба! — помотала головою так, що мене занесло, і я звалилася з дивана.

— Так ми туди й прямуємо! Точніше ми там обов'язково будемо, після всього, що я задумала, — заманливо пообіцяла Руслана, а потім поцікавилася:

— А тобі туди навіщо?

— Так ми ж доказ знайшли, треба віддати. Може вовка цього знайдуть, — відповіла їй, здивовано піднявши золотий кулон із підлоги.

— Навіщо?

— Як навіщо? Убивцю ж треба знайти! — скільки ми з нею випили, що її звивини так погано працюють?

— А до чого тут вовк?

— Як при чому? Це ж він її вбив! Потім мало мене не прибив, ти чим слухала взагалі? — розлютилася, встаючи з дивана.

— Так я слухала, слухала. Тільки він нікого не вбивав, — закивала сестра.

— Чому? З чого ти взяла?

— То навіщо вовку в клейонку її було упаковувати? Невже так, куди йому потрібно не затягнув би? Та й до того ж цей вовк я, а мені вбивати всіляких незнайомих дівчат немає жодного резону, не те що знайомих хлопців... — діловито заговорила сестриця, тримаючись за стінку і повільно просуваючись до коридору.

— Що? – перепитала, вперше задумавшись скільки ж я випила, що така дурість чується. – Вовк - це ти?

— Кажу це не вовк, а вовчиця була. Я, це була я! — знизала плечем сестра, наче це якась дрібниця, і різко розвернулася. На її губах була посмішка, наче вона гордилася цими словами, і всі мої слова про жах, який заставив мене пережити той вовк, нічого не варті. Дрібниця, все це дрібниця для неї. Я дрібниця.

— Але... навіщо? — в очах виступили сльози і я, дещо не розуміючи, що взагалі відбувається, втупилася на сестру.

— Хто ж знав, що ти така тендітна? Я, коли на вовчицю перетворююся, злегка себе не контролюю. Мені погратися захотілося, а тут ти! Та ще так кумедно тікаєш! Я труп взагалі не бачила, уявляєш?! Ти побігла, я за тобою, а далі погано пам'ятаю, що було. Прокинулася в лісі вночі, гола! Жах! Потім додому добиралася, ти лише під ранок заявилася, а ти навіть не помітила! Олег взагалі вирішив, що я втекла з клубу з якимось хлопцем, а не тебе побігла шукати. Мені навіть прийшлось його кинути, по суті через тебе.

Вона замовкла, після того, як продовжила розповідати все таким буденним тоном, немов ми навчання обговорюємо, а не один з найстрашніших вечорів в моєму житті. Та я в житті такого жаху не відчувала! Ледве залишилася жива, а вона... вона так легко про це розповідає! Та ще мене в розриві з Олегом звинувачує! Звалилася на підлогу й заплющила руками очі.

Що з нею таке? Чому вона поводиться так, нібито в цьому не було нічого серйозного? І взагалі якщо не вовк убив Ніну, то хто? Хто потім прибрав її тіло?