Айрін Сторі Irene Story - Лялька, Айрін Сторі Irene Story

- Ні, мамо, ні! Скажи, що це не правда! Скажи…

Елена сповзла з дивану на підлогу та охопила голову руками. Вона розхитувалась в своєму ритмі зі сторони в сторону і повторювала одне й теж, як мантру.

- Елено, послухай мене! Зупинись! Зараз в тебе істерика. Я можу все тобі пояснити, але для цього ти маєш заспокоїтись, будь ласка.

- Як я маю заспокоїтись, якщо ти сама сказала, що я вбила людину?! І знаєш, я цього навіть не пам’ятаю. Я взагалі нічого не пам’ятаю про якийсь певний період в своєму житті. В мене пробіли якісь. І я приїхала до тебе, щоб ти допомогла мені їх заповнити. Але перше, що ти мені говориш, – це те, що я забрала в когось життя!

Елена дихала дуже сильно. Анна побачила, що істерика її доньки трансформується в панічну атаку, та побігла на кухню за заспокійливим. Вона мала подумати, перш говорити все ось так прямолінійно. Підготувати Елену якось до цього, пояснити. А зараз вона зробила тільки гірше і винила себе за це. Вони з чоловіком довго берегли цей секрет. Зробили все можливе, щоб Елена навіть нічого не пам’ятала про події двадцятирічної давнини. Але одна подорож до Севільї, рідного міста, сколихнуло те, що не мало взагалі права подавати свій голос. Вони з чоловіком думали, що поховали це навіки. Тепер Анні одній доведеться з цим справлятись, приводити Елену до ладу та все пояснювати. Її доньці доведеться стикнутись з жахливою правдою минулого.

- Ось, випий. Це тебе заспокоїть. А коли ти прийдеш до тями – ми з тобою поговоримо. Повір мені, тобі це необхідно почути. І тоді, я впевнена, що ти зміниш свою думку.

- Мамо… Що може змінити той факт, що я вбивця..? Нічого…

- Є в житті обставини, коли й вбивство, як би це не звучало по-нелюдськи, можна виправдати.

Елена так і залишилась сидіти на підлозі біля дивану. Вона випила ліки, які принесла їй мати, але замість гучної істерики, в неї залишилась лише тиха, і вона сиділа й плакала. Анна по-тихеньку почала гладити доньку по голові, чого вже давно не робила. Після того, як вони з сім’єю переїхали в Мадрид, усі теплі відносини в родині зійшли нанівець. Здавалось, що посеред них оселився холод. Але в цей день Анна відчула, як Елені необхідна її підтримка, і вона знову побачила перед собою маленьку доньку.

- Елено, ти як?

- Не знаю…Щось тисне в грудях…

- Зараз ліки подіють, не затамовуй дихання. Пройде.

- Ти мені все розкажеш?

- Звісно.

- Але чому ви з батьком мені про це нічого не сказали? І чому я взагалі нічого не пам’ятаю? В мене була амнезія?

- Ні. Ми з батьком як могли берегли тебе навіть від твоїх найгірших спогадів та відчуттів. Уяви собі, що б ти зробила з собою в юному віці, коли в тебе ще не була сформована психіка.

- Тоді чому я забула?

- В тебе був сильний стрес і велика доза транквілізаторів. Ти проходила певний час терапію. Але ми тобі сказали, що причина для цього лікування швидкий і раптовий переїзд, зміна в житті.

- Це я пам’ятаю. То що тоді сталось?

- Готова слухати?

- Так.

- Тоді сідай на диван і будь готова витримати все почуте.