Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Потім був шурхіт в трубці й зв’язок обірвався. Дівчині здається натякнули, що вона бовкнула зайвого і це напружувало ще більше.

– Богдане, здається Вероніка в біді, – сіла я на стілець і страшенно розхвилювалась.

– Маленька моя, тобі не можна думати про погане. Мірчик хоче смакувати мамине молочко. Я знайду її. Ти поки підкріпись. Скоро примчить моя шалена теща, а я поїду до офісу й спробую все з’ясувати. Що конкретно вони тобі сказали? – запрацювали в голові мого заможного емігранта складні, роками відпрацьовані, думки.

– Що Ніка хотіла від них піти, та її старі гріхи не відпускають…

– Золотко, абсолютно прогнозована ситуація, як для такого бізнесу. Не бійся, розберемось. Я також не в пісочниці провів ці роки. Давай трішки поїси та поспиш, – наче особистий лікар нагадував Богдан про мій непохитний графік.

– А ти? Чому ти зі мною не хочеш вдень лягати? – надула я губенята.

– Тому, що я не витримаю й зроблю з тобою щось не так. Це буде неправильно, адже я можу почекати, заради НАС. Мені тебе цілий вік кохати. І взагалі згадай, що я вмію чекати...

Це він мені нагадав той вечір, коли після вистави намагався опинитися зі мною в ліжку. А я відмовилася й послала. Сказала: «Пообіцяй забути!» Тільки впертий Шеремет не послухався та став найріднішою людиною на землі, а ще блаженним і вірним Коханням.

Розділ 30. Доленосна Вероніка

Богдан Шеремет доволі довго жив і працював у Нью-Йорку аби навчитися знаходити вихід з найскрутніших ситуацій. Звісно в Штатах функціонують непорушні закони, але скрізь є шукачі пригод та легких заробітків.

А вже після втечі з Києва свого попередника, навіть без підказок місцевих працівників, бізнесмен зрозумів розклад майбутньої діяльності. Дистриб’ютори в один голос стверджували, що найголовніше - це комунікація з деякою особистістю. Інакше нічого не буде.

Шеремет посміявся, але на зустріч з таким собі Маркіяном Дем’яновичем погодився і поїхав на лівий берег столиці до нічного клубу Голлівуд. Богдан мчав широким мостом через Дніпро й милувався синьою гладдю ріки та не зважав на вимушене неприємне спілкування.

Він познайомився з місцевим «рішалою» та хотів швидше піти, як раптом побачив що до зали зайшла чарівна дівчина. Висока струнка білявка миттю сподобалася Шеремету, але за столиком з нею сидів афроамериканець і вихований бізнесмен не мав права заважати «коханцям». Та потім до них приєдналася танцівниця, що раніше була на сцені й почала загравати до хлопця. І Шеремет зрозумів, що в нього є шанс. Так МИ зустрілися.

Тендітна Вероніка стала ниточкою, що започаткувала на полотні життя родини Шереметів прекрасний візерунок. Вона назавжди стала частинкою сім’ї, а в такому випадку згуртована зграя обов’язково захистить від біди того, хто в неї потрапив.

От і наразі Богдан піднявся до свого офісу в Гулівері та зателефонував людині, що напевно була обізнана в справах нічного клубу. Маркіян Дем’янович, який свого часу великодушно дозволив Шеремету бізнес у столиці, відповів жваво та весело.

Спочатку він подякував за досконалі фінансові звіти, котрі вимагав щомісяця. А вже з них отримував процент до власної кишені. Потім вислухав мотив звернення й відповів невідкладно та змістовно:

– Не переймайтеся так, Богдане Мирославовичу. Дівчина жива і майже здорова. Ті тварини її трохи подряпали, але нічого серйозного. Зараз її відпустять додому, я дам розпорядження. Повірте: мої прохання виконуються беззаперечно. У Вас до мене ще є якісь питання?

– Ні, це все. Дякую, Маркіяне Дем’яновичу, за допомогу й розуміння. Дівчина вона хороша, ось тільки замолоду пішла хибною стежкою. Для нашої родини вона близька людина, адже познайомила мене з дружиною й тепер я її опікаю, – дав зрозуміти потворі Богдан, що Вероніку більше чіпати не варто.

– Розумію, містере Шеремет. То у Вас тепер, окрім крихітного синочка ще й доросла хвойда на шиї? До речі, вітаю з поповненням у родині! – зараз незрозуміло було: чи то він ввічливий, чи як завжди нахабний?

– Дякую! До побачення, – сухо відповів Богдан і негайно набрав мене. Ми з мамою сиділи у вільні.

– Так, коханий! Вдалося щось дізнатися про Вероніку? – схвильовано запитала я.

– Все добре, Златочко. Жива й здорова. Скоро я привезу її до нас, – впевнено відповів мій сміливий і відповідальний чоловік.

– Яке ж ти в мене диво! А де вона була? – зраділа я такій звістці.

– Вона тобі сама все розповість. До зустрічі й цілую! – прошепотів мій сором'язливий коханий, відчуваючи поруч тещу.

– Ви наче ті підлітки. Я ж не глуха і не дурна аби не чути флюїдів, що пурхають навіть з трубки... – традиційно відреагувала матуся.

– Мамо заздрість тобі не пасує! – щасливо розсміялася на її відгук я, але заперечувати й не думала.

А Богдан уже помчав на квартиру до Вероніки. «Рішала» не збрехав і дівчина була вдома. Навколо ока у бідолашної підпух синець, а на зап’ястках виднілися сліди міцного зв’язування липкою стрічкою. Та Ніка не зважала на таке й піднесено запросила гостя до квартири.

– Привіт, Богдане! Заходь, будь ласка... Як почувається прекрасне сімейство?

– Хто вони й чого від тебе хотіли? – на диво збуджено запитав Шеремет, пропускаючи ввічливість дівчини.

– Облиште, пане. Все нормально. Хіба я вперше бита? – прибирала зайві речі з дивану Ніка. – Прошу, сідай.

– А хіба не вперше? – допитувався цивілізований чоловік, що не міг зрозуміти: як можна бити жінку.

– О, містере! Відстали Ви там, у своїх Америках, від простого життя на землі. Мене й рідний таточко, як нап’ється, не гребував тицьнути кулаком між ребер. А вже в клубі... Та нічого, жінка створіння живуче. Каву будеш? – старанно забутила вона халатиком інші синці.

– Ні, дякую. Поїхали до нас. Там моя теща з Катару зненацька прилетіла і дуже весело. А Мірчик щиро сумує за тобою й весь час шукає оченятами гарну дівчинку. Тільки з синцями щось зроби, бо Златка розхвилюється, а їй не можна, – сів на диван Шеремет.

– Зараз-зараз, я це красно робити навчилася. Ніхто й не помітить. Та й з одягу треба пошукати щось закрите. А Вам треба більше спати, пане Шеремет. Синці навколо очей гірші, ніж у мене! – жартувала дівчина й перевдягалася за дверцятами шафи.

– Та яке там! Ми зі Златкою кожну ніч чергуємо, наче вартові. Але то неймовірне щастя і вдячність тобі з усього серця! – при згадці ще яскравіше засяяли очі Богдана.

– Ой, до чого тут я? Ти ж розумієш, що ви зі Златкою повинні були зустрітись. А в моєму клубі, чи на Місяці – байдуже. Головне, що результат правильний! А ну дивіться, містере, як я Вам? – показала личко дівчина й Богдан тільки повів головою:

– Ну, ти візажистка просто клас! Гарно замалювала. Ось тільки Злата все одно помітить. Вона наче той рентген...

– Це так. Шевчук у нас з першого класу була такою. Якби ж ти знав: скільки хлопців за нею впадало, а вона дочекалася тебе.

Богдан солодко зітхнув і подумав про щось своє, а прониклива дівчина, що бачила багато інтимного, посміхнулася й весело додала:

– Та потерпи ще трішки. Вона скоро одужає, тоді й віддячиш своїй красуні за все.

– Це ти про що наразі? – зашарівся Шеремет.

– Про те саме. У тебе ж вигляд, як у кота посеред березня. Я на такі очі надивилася, згадувати не хочеться. Але у твої Златка, як школярка закохана, повір мені! – взялася Вероніка за сумочку.