Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

Даніель

Приїхавши до готелю, я побачив, що на годиннику вже була майже друга година ночі. Я не очікував, що моя поїздка так затягнеться. Їдучи сюди, я мало не заснув за кермом. Це точно була погана ідея — спонтанно їхати з друзями на відпочинок.

Звичайно, я міг би зайти з чорного входу, але мені хотілося побачити Амелію. Навіть просто пройти мимо, побачити її. Я не можу пояснити свою тягу до неї. Це точно було не кохання, а скоріше всього звичайна зацікавленість. Зазвичай дівчата самі мало не стрибали мені на шию, а ця дівчина було такою впертою і пихатою, що я не міг відпустити її.

Зайшовши до готелю, я побачив те, чого взагалі не очікував. Амелія грала на роялі. Знову. Але цього разу щось змінилося. Я не бачив, щоб її тіло було напружене. Вона була майже розслабленою.

Підійшовши до неї я став прислухатися до композиції. Ще з перших нот я впізнав, що це «Experience» Людовіка Ейнауді. Мене здивувало те, з якою легкістю вона це грала. Мало того, дівчина грала взагалі без нот!

Я став задивлятися на Амелію. На її вираз обличчя, на її губи, ніжні руки та ледь помітну посмішку крізь сльози. Мені так кортіло підійти до неї, зупинити її, витерти сльози і обійняти. Але я цього не хотів робити. Я насолоджувався її грою та нею самою.

Майже на середині композиції я підійшов до неї ззаду і протягнув руку до клавіш, щоб зіграти дуетом. Згодом я сів поруч і взяв всю партію правої руки на себе. Амелія підійняла свій погляд на мене, але я не подивився у відповідь. Я взяв її праву руку і переплів наші пальці.

Це так чудово — торкатися її.

Слухаючи, як ми граємо, я забув взагалі хто я, де ми, і згадав як це — бути щасливим. Досить довгий час я не міг знайти ту саму гармонію спокою та насолоди, але я її знайшов у ній. Амелія — моя особиста гармонія, моя насолода, мій спокій, моя музика, композиція, написана для мене, і буде завершена лише у дуеті зі мною.

Завершуючи композицію, я вслухався у кожну останню ноту. Пальчики Амелії тряслися, нажимаючи кожну клавішу. Вона не тільки вміла грати, а ще й відчувала усім тілом та душею кожну ноту, кожен звук. Амелія і її талант — дивовижне видовище. Вона і музика — це одне ціле.

Зігравши останні ноти, я обернувся до Амелії і витер її сльози. Вона так зачаровано на мене дивилася, що мені не хотілося її відпускати. Я не втримався, тому заправив пасмо неслухняного волосся за вухо, після чого обійняв долонями обличчя.

— Ми разом все здолаємо, маленька. Чуєш? Тобі не потрібно більше боятися. Я буду поруч з тобою. На кожному кроці. І не важливо, що станеться із нами в майбутньому.

Я це зробив. Я поцілував Амелію.

Це був короткий, дуже ніжний і тремтячий поцілунок. Він був несподіваним для Амелії, але дуже бажаним для мене. Такий обережний, несміливий, зовсім не схожий на інші поцілунки, що в мене були, але якщо порівняти їх — поцілунок з Амелією був найсолодшим. Її губи були вишневого кольору, м'які, теплі та трішки покусані. Думаю, що у Амелії є звичка кусати їх, коли нервується.

Я повільно відпускаю її губи, але все ще тримаюся на тій же відстані, не віддаляючись ні на міліметр. Я дуже боявся її реакції, тому що Амелія була зовсім непередбачуваною. Вона ніби бомба, яка могла взірватися будь-якої секунди.

— Все гаразд? — тихо запитую.

Амелія киває, після чого я ледь помітно посміхаюся. Дівчина сильніше притискається до моєї лівої долоні і заплющує очі.

— Поговори зі мною, — майже пошепки прошу в неї.

— Мені лячно, — тихо відповідає дівчина. — Навіть дуже. Так лячно, що я боюся навіть самої себе.

— Тобі не повинно бути лячно поруч зі мною. Я не скривджу тебе, і не дозволю аби це зробив хтось інший.

— Розумієш, я... — вона тихо видихає повітря з легень і сильніше зажмурюється, ніби думки та слова завдають їй болю. — Це все неправильно. Я не можу так.

— Що? — я трішки віддаляюся, але все ще тримаю її обличчя у своїх руках. — Ми щойно поцілувалися, разом грали, а ти кажеш, що це неправильно?

— Даніель, будь ласка... Не запитуй в мене те, відповідь на що я не можу дати.

— А я хочу запитати. Я хочу знати, що з тобою відбувається. Хочу допомогти. Хочу бути поруч, — забираю руки з її обличчя, хмурячись. — Але ти мені цього не дозволяєш.

— Тому що тобі не потрібно це все знати! — відповідає Амелія, поки піднімається з місця і йде до стійки. — Будь ласка, йди.

— Тепер ти проганяєш мене? Серйозно?

— Даніель, будь ласка, не змушуй мене казати і робити те, що я не можу!

Амелія кричить і я бачу, як по її щоках течуть сльози. Я вже не знаю, скільки разів бачив, як вона плаче, але кожного разу це завдає мені болю. Я хочу підійти до неї, заспокоїти, але Амелія робить крок назад і кричить «Ні!». Я знову роблю крок, і повторюється те саме.

— Не підходь до мене! — гучніше кричить вона.

Я не розумію, чому дівчина так різко почала віддалятися від мене. Декілька хвилин тому все було добре і вона майже танула у моїх руках, а зараз ніби ненавиділа не тільки мене... а й себе.

— Гаразд, — спокійно кажу я. — Піду. Але не розраховуй на те, що я відчеплюсь.

***

Наступного дня, вертаючись до готелю після важкого робочого дня, я помітив досить дивну картину. Біля входу стояла Амелія, спершись спиною на стіну, із опущеною головою. Я глянув на годинник і побачив восьму годину вечора. Досить пізній час для візитів, на мою думку. Та і наче сьогодні вона не працює вночі. Може вона з кимось йде на прогулянку?

Я вирішив не ігнорувати її присутність, тому підійшов до неї.

— Амелія?

Вона підіймає голову і дивиться темно-карими очима з-під довгих вій. На її обличчі з'являється сумна посмішка і я здогадуюся у чому справа.

Вона п'яна.

— Де ти так напилася?

— Я не пила багато, — бормоче дівчина. — Тільки три келихи вина.

— І тобі їх більше, ніж достатньо.