Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

до драбини, простягнув лапу у порожнечу, ніби вказуючи мені, куди слід іти. Його місце отам. У готелі, куди, певно, вже прибула Аліса.

— Жулю, я що сказав? Лежати!

Він повернувся, скиглячи, підібгавши хвіст. Покрутився навколо себе — і ліг кружальцем попід столом, не відводячи від мене сповнених благання очей. Я ж повернувся до екрану. Вибач, друже, але я ще не готовий. Маю завершити це дослідження і повернутися до Аліси в ейфорії від блискучих планів, а не у вигляді жалюгідного прохача, який усе втратив через її пса.

Жуль заплющив очі, ніби відмовившись від тиску на мене. Його морда витягнулась у бік схрещених лап. Або він зрозумів причини моєї поведінки, або мій страх передався йому. Ніби не хотів прискорювати мить вироку. Боявся, що його виженуть. Що доведеться глянути в обличчя дійсності. Найгіршого з можливих сценаріїв — як для нього, так і для мене: виявиться, що Аліса однолюбка і що вже взяла собі іншого пса.

Я підняв очі від екрану. Жуль спостерігав за мною. Що ж, зосередитися ми вже не могли. Не могли уникнути розплати, вдавати, що навколо нас пустка й абстрактне життя. Тож я зберіг файл і вимкнув комп’ютер.

І лише тоді побачив повідомлення на екрані смартфону: «Даруйте, зустрічалася з постачальниками. Коли повернулася, дізналася, що вона вже годину, як тут. Кудись пішла. Успіху вам!»

Я накинув на плечі куртку, показав Жулеві повід — але він уже не хотів його вдягати. Передумав. Постане перед нею таким, яким є зараз, не намагаючись прив’язувати її до спогадів. Ось він який — вільний, самостійний і заблукалий. Достоту як я. Не знаю, чи вдався я свідомо до антропоморфізму, чи це він вплинув на мої потаємні думки. Однак зненацька ми з псом відчули, що маємо одну мету, підтримувану однією надією. Я стану геть новою людиною, а він — геть новим псом.

Ми причепурилися. Я розчесав Жуля своїм гребінцем, а потім він розкуйовдив мені волосся, трохи прикидавши своїми шерстинами. Кожен увібрав трохи чужого запаху — і стали ми нерозлийвода.

Жуль першим збіг драбиною вниз, і через вкритий рінню сад, що виходив до моря, ми залишили віллу «Маріпоза». Пес упевнено йшов попереду по Ле-Планш, не відволікаючись на запахи і сліди. Він точно знав, куди прямував, і я слідував за ним, ніби мені також було відоме місце призначення.

Півгодини Фред тяжко зітхала, ледве витягаючи ноги з мулу та суплячись від скрипіння поламаних мушель. Потім вона впала на солом’яне крісло на терасі «Галатеї» — нашого улюбленого ресторану на Ле-Планш. Усі ці яскраві заходи сонця, які вона мені детально змальовувала, коли ми сиділи за чотирнадцятим столиком... Що ж, тепер їй принаймні не доведеться говорити з набитим ротом. Їй більше не загрожують аерофагія[26] та здивовані погляди з сусідніх столиків. Я зняла сонцезахисні окуляри і поклала їх на скатертину поміж нами.

— Оце так прогулянка. Дякую, Фред!

— Ти рада? Уже не сердишся?

— А я й не сердилася. Просто весь час думаю про Жуля, от і все. Тобі його не бракує?

— Мені бракує тебе. Ти весь час відсутня... Гірше, ніж у Парижі. Там ти принаймні розважалася, роздивлялася інших людей. На човні ти уникала мене. А тут навіть цього не робиш. Я ніби стала прозорою.

Її голос затремтів. Фред схопила мої окуляри, похапцем начепила їх, промахнувшись однією дужкою. Не можна піти отак, не сказавши нічого, залишити її так, як я щойно хотіла вчинити. Я мушу знайти потрібні слова.

— Даруй мені, Фред. Я — вже не я, і я це знаю. Мені конче потрібно знайти нові зачіпки, мені потрібний час...

— А мені вже немає сил терпіти своє відображення у твоїх очах! Почуваюсь смішною, старою, надто великою... Але це не має значення. Краще зробімо замовлення! — і вона з удаваною радістю завершила цю розмову, наче закрила дужку. Раніше я обожнювала цю її цілком контрольовану рвучку поведінку.

На третє клацання пальцями нарешті підійшла офіціантка.

— А ви новенька, бачу. Колетти немає?

— Кого?

— Власниці.

— Немає. А що?

— Та нічого. Три дюжини устриць і два морських язики. Один у клярі, другий на грилі. Та пляшку сансерського.

— Гаразд.

Слухаючи, як дівчина набирала замовлення на планшеті, я зауважила:

— Ти не поцікавилася, чи не хочу я чогось іншого.

— Я волію уникати подібних запитань.

Фред звабливо усміхнулась мені — вона робить так завжди, коли з її вуст зривається небажане зізнання. Я не знала, як реагувати. Як повернути до наших стосунків ніжну і безмежну спільність, якої мені так бракувало — але якої мені й стало замало. Фред підняла мої окуляри з очей, вмостила їх собі на волоссі. Дивно — її очі висихають майже миттєво.

— Алісо, я точно знаю, чого я не хочу. Не хочу плисти шумовинням по наших стосунках. Старим шумовинням, яке відчайдушно чіпляється за пісок. Не хочу, аби ми мінялись ролями. Аби складалося враження, ніби тобі шкода. Мене ніколи не турбувало те, що казали за моєю спиною раніше.

— Казали що, Фред?

— Пощастило ж їй, що та, друга — сліпа! Ач, як вона користується ситуацією, аби заволодіти красунею, якої не заслуговує! Ну і таке подібне. Мене це влаштовувало, я працювала, мов навіжена! Щось протилежне? Співчуття, жалощі? Оце вже ні! Або ти залишаєшся зі мною з вагомих причин — бо я тебе втішаю, а інших боїшся, — або ж розлучаємося. Тобі добре відомо: я можу отримати будь-яку дівчину. Я кохаю тебе, як і раніше, але нізащо не терпітиму, якщо ти вдаватимеш любов до мене!

Я взяла руки Фред у свої. Сподіваюся, голос не зрадив мене:

— Фред, я не вдаю. Просто не знаю, як бути далі.

— Ти на розпутті, Алісо. Так має бути. Проте зважуйся швидше. Я не хочу чекати, поки докрутиться дзиґа.

Ми розімкнули руки, аби звільнити місце для кошика з хлібом. Фред замовила ще масла, сірих креветок і равликів Біґорно[27]. Потім — без жодного переходу — почала міркувати про моє майбутнє. Нагадала, що післязавтра ми мали обідати з трьома її клієнтами у ресторані «Нормандія».

— Якщо відмовишся від живопису, то зможеш стати моделлю. Було б чудово взяти участь у кампанії для Afflelou![28] Я так і бачу гасло: «Навіть колишні сліпі потребують окулярів!» І поєднати з рекламною кампанією з пересадки рогівки. Я впевнена, що Ален підтримає цю ідею. Що думаєш? Ти ж не проти?

Я відповіла, що чом би й ні. Я так тішилася, що вона повернулася до звичного річища бойової самиці, що поводилась, як і раніше — водночас