Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

простору — коли море відступає, цей шурхіт, що стає тихішим, як далі йдеш мулом, ця тиша, пронизана покриками мартинів і гавкотом, на жаль, не мого пса. Ці канікули вже не були нашими.

Не розповіді Фред, а щастя Жуля, що повертався до свого інстинкту морського мисливця, щоліта заповнювало мої відчуття, примушувало мене любити цю місцину, ці місяці, цей ритм... Дорогою від готелю до пляжу Жуль уже не мусив перетинати вулиці і долати всілякі перепони — і перетворювався на звичайного, вільного, безтурботного пса, єдиною метою якого було їсти, гратися, купатися, борюкатися і виявляти любов до своєї хазяйки. І нащо я піддалася вмовлянням Османа? Решта життя Жуля могла б перетворитися на вічні канікули, на щасливу пенсію — і ми разом тішилися б даром зору! Пес-поводир — це ж не лише машина! Цю машину заклинює, коли вона вже не мусить когось водити. Доктор Осман не зважив на кохання, пестощі, улюблений ритуал із морозивом, ігри — цілу систему, що постає не з дресури, а зі спільного щасливого життя. Не зважив на унікальний зв’язок, що цілих сім років єднав мене з Жулем.

Я не наважилася розповісти про це Фред, яка ні на міліметр не відпускала мене від себе, переконана, що самотність лише посилила б мій смуток — тож, коли ми прибули, вона босоніж тупцювала за мною по мулу вздовж моря, що відступило. Це при тому, що Фред ненавиділа роззуватися, ходити пішки, плавати, втрачати час за стінами казино. Я нічого їй не сказала — але рішення прийняла. Нехай відкриває новий сезон рулетки, повертається до партнерок по покеру — я ж збиралася першим же поїздом гайнути до Парижа. Заберу в Османа свій телефон, візьму в нього адресу сліпого, якому віддали Жуля, поїду туди — і нехай обирає. Згодна, це егоїстично, згодна, так я зламаю почуття, що тільки народжується, згодна, собаці буде непросто — та краще розв’язати конфлікт, аніж без упину мордуватися докорами сумління. Я картала себе тим, що даремно послухала цього фанатика доцільності, кризового менеджера, який вирішив ризикнути нашими почуттями, віддавши Жуля, мов якісь меблі з аукціону. А що, як Жулева драма полягала не в тому, що він втратив сліпу, а в тому, що він просто втратив мене? Що раніше за мене збагнув: я конче залишу його, оскільки він мені вже не був потрібний? І лише через це — а не через вимушене безробіття — пес може сконати від горя.

Як я могла дозволити переконати себе у тому, що інший незрячий заступить для нього мене?! Щодо мене, то я вже ніколи не змогла б мати іншого пса. А Жуль — він же настільки прив’язаний до моїх звичок, поглядів і рефлексів, що обов’язково реагуватиме, зважаючи на мене, навіть на відстані! Тепер я була впевнена: Осман помилився. Егоїстичне ставлення з мого боку — це саме те, що він обстоював: зруйнувати усі мости. Якщо мій пес справді вважає, що його залишили, то єдиним способом допомогти йому зав’язати стосунки з кимось третім було показати, що я досі любила його, що все було гаразд, що я дозволяла йому присвятити себе іншій людині.

— Час нам вечеряти, правда ж? — заявила Фред, марно ховаючи збентеження за удаваним владним тоном. — Не знаю, як у тебе, а в мене ці сипкі піски викликають страшенний голод!

Тож ми розвернулись і пішли назад. Я й не підозрювала, що ми зайшли так далеко. Здобувши зір, я втратила кілька умінь — і одним з них було відчуття тривалості. Оцінка відстаней. Трувіль із його малесенькими будинками та порослим ліском пагорбом видавався іграшковим картонним містечком, де минало моє дитинство, коли на вулицю не можна було ступити через негоду. Я вирізала будиночки, складала і клеїла цілі вулиці — чистенькі чепурні вулички, якими із захватом гуляла, щойно завершувала роботу. Я не в захваті від особи, якою я була до тієї ночі, коли мені виповнилося сімнадцять. І часом мені здається, що з дзеркала на мене дивиться саме вона — та особа.

— Два тижні тут підуть тобі тільки на користь, — безапеляційно зауважила Фред.

А мені кортіло втекти! Я подивилася на годинник. Це був її подарунок з нагоди одужання — «Картьє» з білого золота. Щойно ми зайшли до ресторану, я вдала, ніби йду до туалету. Залишила записку на касі й буквально побігла: сіла в таксі на площі Казино, доїхала до вокзалу, знайшла потрібний поїзд: о 19:50. Даруй, Фред! Та краще я зроблю тобі боляче так, аніж словами або мовчанкою. Принаймні так ти матимеш справжню причину сердитися на мене. А може, і зрозумієш мене. Щойно я увійшла до 22-го номеру, збагнула: жодної ночі без свого пса я провести в Трувілі не зможу.

Ніколи так добре не працював. Мучився від сколіозу, болю в шиї, пружин, що впивалися мені в стегна, та протягів — а думки все пливли, напрочуд переконливі і чіткі. Один за одним я накреслював блискучі сценарії, перспективи отримання прибутків, яким позаздрила б будь-яка з фармацевтичних компаній. Технічні рішення чудово поєднувалися з небаченими прийомами та переконливими гаслами.

О 18:40 Жуль заметушився. І не через те, що невдовзі мали зачинитися вишки (це давало йому можливість стрибнути у море). Мені здалося, що це була радше легка стривоженість, аніж збудження. Однак я вирішив не чіпати пса. Він терся об поруччя. Потім взяв повід у зуби і уважно подивився на мене. Тоді поклав звичайний повід, і заліз мордою в мій наплічник за поводом спеціальним. Цей теж ліг мені під ноги. Жуль дивився й чекав. Гавкнув. І знову чекав і дивився.

Мимоволі я відволікся від плину власних думок і став стежити за міркуваннями пса: спеціальний повід — це його фах, ідентичність, гордість, згадка про Алісу. Йому стане легше, якщо все буде так, як раніше. Але не мені. Геть продавця тістечок «макарон»! Настав час людини майбутнього — винахідника, рятівника планети.

Тож я намагався зібратися з силами (а мені це було важко — як і Жулеві), відчути себе в шкурі промисловця або банкіра, у яких від моїх доводів аж слинка потече. Саме так: виробництво біорозкладних упаковок коштуватиме вдесятеро дорожче, аніж просте додавання тридцяти відсотків цукру під час виробництва пластикових пакетів — тоді мої бактерії зможуть перетравити їх за тридцять шість годин замість чотирьохсот років. Я вголос перечитав викладені на папері аргументи, оцінюючи можливе враження на надто прагматичну людину. Однак мої думки перервав гавкіт.

— Тихо!

Пес замовкнув, заклякнув, потім підійшов і поклав передні лапи на мої нотатки.

— Лежати!

Він поклав щоки на клавіатуру. Я роздратовано відштовхнув пса.

— Не руш! Місце!

Він дивився на мене збентежено. Тоді піднявся, підійшов