Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

відповідальности за продовжування оборонної війни України проти російської совєтської агресії. Коли проф. Ісаак Мазепа переконував його, що ця війна є неухильна, бо Москва має явні імперіалістичні цілі і ніщо її не спинить перед дальшим воєнним походом проти України, хіба тільки повна капітуляція на ласку і неласку Москви, то Чехівський відповів:

«Я маю сумніви, як християнин: чи маю я право посилати на фронт наших козаків на смерть, коли зовсім неясно мені самому, які наслідки для України принесе ця війна. Я сам можу йти на фронт воювати за те, в що я вірю. Але других примушувати — це на мою думку неморально».

Ці погляди в даній ситуації, коли російські большевицькі армії сунули на Україну червоною хмарою, були не від світу цього. Проте, вони доказують поза всяким сумнівом, що цей прем'єр Уряду УНР справді прагнув миру і напевно не мав ані тіні бажання воювати агресивно проти Росії, бо зрештою таких бажань не мав ніхто: слаба тоді мілітарно Україна не могла хіба нападати на мілітарно сильну Росію»[140]. Звісно, ці міркування заслуговують на увагу.

***

З погляду відзначеного, достатньо вмотивованою постає Надзвичайна дипломатична місія Директорії до Москви на чолі з С. Мазуренком. Пов'язані з нею документи збереглися й були опубліковані в спеціальному виданні[141]. Власне документам передує досить ґрунтовний, виважений, фаховий вступ, який допомагає з'ясувати сутність тогочасного політичного моменту, зумовленість, мотивованість багатьох рішень і кроків, причини колізій, що часом здаються важкозрозумілими тощо[142].

Сучасні історики Р. Симоненко та О. Реєнт, підтримуючи авторитетну думку добре поінформованих безпосередніх учасників подій[143], виводять саму ідею місії не з ситуативних, кон'юнктурних потреб, а з принципових засад, яких намагалися дотримуватися Директорія з моменту свого створення. Тому витоки контактів керівництва УНР і РСФРР вони вбачають ще у добре відомих переговорах у Києві В. Винниченка з Д. Мануїльським і Х. Раковським восени 1918 р.[144]. І то не було випадковим, чи винятковим епізодом. Адже під час місії в Москві С. Мазуренко посилався на факти дипломатичних контактів між ним та Д. Мануїльським і Х. Раковським (хоча підтверджень участі останнього в переговорному процесі немає), які мали ^місце в листопаді 1918 р. в Гомелі й грудні того ж року у Мінську[145]. Йшлося й про те, що це робилося з відома керівництва обох державних утворень і привело до угоди, «зафіксованої в підписаному… акті». Саме цей документ з деякими обмовками було покладено в основу позиції Директорії на переговорах, а сам акт С. Мазуренко оприлюднив на засіданні мирної конференції[146].

Р. Симоненко і О. Реєнт не лише звертають увагу на ці істотні моменти, а й наводять цікаві витяги з мемуарів М. Рафеса, що проливають додаткове світло на обставини кристалізації позиції керівництва УНР щодо здійснення дипломатичної акції. Крім того, надаючи згаданим фактам і свідченням особливого значення, вони не забувають і про досить прикметне зауваження П. Христюка щодо В. Чеховського: «Головною ціллю В. Чеховського при входженню в кабінет було не допустити до конфлікту між Україною і Сов. Росією, що вже тоді назрівав. Коли конфлікт стався, В. Чеховський прикладав усіх зусиль, щоб ліквідувати його і досягти миру між Україною і Сов. Росією, і вийшов з кабінету, коли сі зусилля не здійснилися»4. Слід підкреслити, що В. Чеховський був не лише головою уряду, а й міністром закордонних справ.

А відтак обмін різкими нотами між дипломатичними відомствами УНР і РСФРР на початку січня 1919 р. був не стільки формальним приводом для активізації дипломатичних контактів, скільки характерним етапом їх продовження, пошуку не стільки тактичного, скільки стратегічного рішення. Попри грізні, ультимативні вимоги, обопільно включені до документів, підстав для компромісу залишалося все ж достатньо. Принаймні, останні зрештою переважили, коли у зіткнення зійшлися аргументи «за» і «проти» переговорів з Москвою.

Офіційному рішенню про сформування надзвичайної місії передували підготовчі наради в урядовому середовищі. За твердженнями М. Рафеса, вони відразу виявили значні суперечності. Зокрема, праві українські партії зовсім не бажали бути причетними до ініціативи лівих сил.

«У середовищі українських урядових сфер відбувалася боротьба, — писав лідер місцевої організації Бунда. — Це були останні дні, коли мала остаточно визначитися орієнтація зовнішньої політики України, а під її впливом і внутрішньої. Голова Ради Міністрів Чеховський розривався між Директорією, що з кожним днем забирала все більше вправо, та Коновальцем, з одного боку, та лівою більшістю ЦК УСДРП, — з другого. Поза лаштунками йшли переговори з Антантою, лівому Юрку Мазуренку доручено було організувати делегацію у Москву до Радянської Росії для ліквідації всіх терть. Переговори ці повинні були бути продовженням ще раніше початих переговорів у Гомелі між Семеном Мазуренком, з одного боку, і Раковським та Мануїльським, — з другого. Директорія, не враховуючи змін, що відбулися протягом двох місяців, сподівалася, що їй вдасться спекулювати на розходженнях між «опортуністичною» Москвою та «безоглядною» групою П'ятакова. Чичерін вітав ініціативу мирних переговорів, що посилило всередині урядових кіл вплив лівих»[147].

3 січня 1919 р. М. Рафес отримав від Ю. Мазуренка пропозицію взяти участь у «надзвичайній дипломатичній місії, яка повинна негайно виїхати до Москви». Того ж дня Бюро Головного комітету «Бунда» практично ухилилося від участі в урядовій делегації, запропонувавши УСДРП «взяти на себе ініціативу організації соціалістичної делегації до соціалістичних партій РСФРР»[148].

Вичікувальну позицію зайняла й УПСР. На зустрічі з В. Чеховським 4 січня М. Полоз заявив, що есери готові взяти участь у поїздці до Москви лише з інформаційною метою. Не виявила рішучості і Об'єднана єврейська соціалістична партія, представлена на цій зустрічі Брегманом[149].

Окрім іншого, певну недовіру й настороженість політиків викликали розрахунки В. Чеховського на дотримання в ході планованого візиту лінії українського «нейтралітету». З огляду на міжнародне становище УНР, оточеної з усіх боків фронтами могутніх сил з непримиренно-ворожими інтересами й намірами, це видавалося просто нереальним. «Треба було солідаризуватись з одним або з другим фронтом: з власними працюючими масами і Совітською Росією або з українською буржуазією і світовим антантським імперіалізмом» — резюмував з цього приводу П. Христюк[150].

За таких обставин В. Чеховський запропонував надіслати до Москви фактично дві делегації — урядову (офіційну) й громадську (представники українських соціалістичних партій). Щодо офіційної позиції уряду (М. Рафес зауважував, що це була більше особиста точка зору В. Чеховського), голова Ради народних міністрів наставляв потенційних посланців до радянської Росії: «Скажіть у Москві, що ми — соціалісти стоїмо за владу трудового народу, що всю політику визначить