Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

— Чую.

— Я не буду вас довго тривожити…

— Звідки ри?

— Я з страхової компанії…

— Мого чоловіка… вже немає на світі?

— Я попросив би вас пригадати: коли впала бомба, де він саме був?

— Він був у ванній кімнаті.

— У вас іще лишалися брикети? Це ж такий дефіцит! Ми в себе в компанії так замерзаємо.

— Він купив… кілька штук… випадково…

— Ви не стомились?

— Його… немає?

— Я приніс вам сумну новину, фрау Кін. Його вже немає… Ми допомагаємо всім, хто постраждав під час цих варварських нальотів. Яку допомогу ви хотіли б одержати, поки перебуваєте в лікарні? Харчами вас, мабуть, забезпечують, одяг ми приготуємо і вам, і дитині… Який чарівний карапуз… Дівчинка?

— Хлопчик.

— Крикун?

— Ні… Я навіть голосу його не чула.

Вона раптом занепокоїлась, що ні разу не чула голосу синового.

— Вони повинні кричати? — спитала вона. — Ви не знаєте?

— Мої страшенно кричали, — відповів чоловік, — у мене лопались барабанні перетинки від їхнього крику. Але мої народжувалися худенькі, а ваш — богатир. А богатирі всі мовчуни… Фрау Кін, пробачте, якщо ви не дуже стомились, я хотів би запитати вас: на яку суму було застраховане ваше майно?

— Я не знаю… Це робив мій чоловік…

— І в якому відділенні ви застраховані — теж, напевне, не пригадуєте?

— Здається, на Кудам.

— Ага, це двадцять сьоме відділення… Вже значно простіше довідатись…

Чоловік записав це все у свою пошарпану книжечку; знов, відкашлявшись, схилився до обличчя Кет і зовсім тихо сказав:

— А от плакати й хвилюватися молодій мамі аж ніяк не можна. Повірте батькові трьох дітей. Усе це зразу зашкодить животику маленького, і ви почуєте його бас. Ви не маєте права думати тільки про себе, це для вас кінчилося раз і назавжди. Тепер ви повинні насамперед думати про вашого карапузика…

— Я не буду, — шепнула Кет і торкнулася крижаними пальцями його теплої, вологої руки, — спасибі вам…

— Де ваші батьки? Наша компанія допоможе їм приїхати до вас. Ми оплачуємо проїзд і надаємо житло… Звичайно, ви самі розумієте, що деякі готелі розбито, а деякі віддали військовим. Але в нас є приватні кімнати. Ваші батьки не ображатимуться на нас. Куди треба написати?

— Мої батьки лишилися в Кенігсберзі, — відповіла Кет. — Я не знаю, що з ними.

— А чоловікові родичі? Кому повідомити про це нещастя?

— Його родичі живуть у Швеції. Але їм писати незручно: дядько — мого чоловіка — великий друг Німеччини, і нас просили не писати йому… Ми надсилали листи з оказією або через посольство.

— Ви не пригадуєте адреси?

Саме тоді заплакав хлопчик.

— Пробачте, — сказала Кет, — я погодую його, а потім скажу вам адресу.

— Не смію заважати, — вклонився чоловік і вийшов з палати.

Кет подивилася йому вслід і повільно проковтнула важкий клубок у горлі. Голова все ще боліла, але вже не нудило. Вона не встигла по-справжньому продумати запитання, які їй щойно ставили, бо малюк почав ссати, і все тривожне, чуже відійшло кудись назад. Лишився тільки хлопчик, що жадібно ссав молоко з материнських грудей і швидко ворушив рученятами: вона розповила його і дивилася, який він великий, червоний, весь наче перев'язаний ниточками.

Потім вона раптом згадала, що два дні тому лежала у великій палаті, де було чимало жінок, і їм усім приносили дітей в один і той же час, і в палаті стояв писк, який вона сприймала відкілясь іздалеку.

«Чому я сама тут? — раптом подумала Кет. — Де я?»

Чоловік прийшов через півгодини. Він довго милувався хлопчиком, що спав, а потім витяг з папки фотографії, розклав їх на колінах і спитав:

— Поки я буду записувати адресу вашого дядька, будь ласка, подивіться, чи немає тут ваших речей. Після того, як бомбили, деякі речі з вашого будинку пощастило знайти: ви ж розумієте, що у вашому горі навіть один чемодан — теж підмога. Можна буде щось продати і купити для хлопчика найнеобхідніше. Ми, звичайно, постараємося все приготувати, поки вийдете, але все-таки…

— Франц Паакенен, Густав Георгплац, двадцять п'ять. Стокгольм.

— Спасибі. Ви не стомилися?

— Трохи стомилась, — відповіла Кет, бо серед акуратно розставлених чемоданів і ящиків на вулиці, біля руїн їхнього будинку, стояв великий чемодан — його не можна було сплутати з іншими. В цьому чемодані у Ервіна зберігалася радіостанція…

— Подивіться уважно, і я попрощаюся з вами, — сказав чоловік, простягаючи їй фотографію.

— По-моєму, нема, — відповіла Кет, — тут наших чемоданів нема.

— Ну, спасибі, тоді будемо вважати, що це питання у нас вирішене, — мовив чоловік, обережно сховав фотографію в портфель і, вклонившись, підвівся. — Через день-два я загляну до вас і повідомлю, що мені вдалося для вас дізнатися… Комісійні, які я беру — нічого не вдієш, такий час! — зовсім невеликі.

— Я буду вам дуже вдячна, — відповіла Кет.

Слідчий районного відділення гестапо зразу ж відправив на експертизу відбитки пальців Кет: фотографію, на якій були чемодани, заздалегідь покрили в лабораторії спеціальною сумішшю. Відбитки пальців на радіопередавачі, вмонтованому в чемодан, були вже готові. З'ясувалося, що на чемодані з радіостанцією були відбитки, які належали трьом різним людям… Другу довідку він надіслав у шосте управління імперської безпеки: він просив дати відомості про життя й діяльність шведського підданого Франца Паакенена…

18.2.1945 (12 годин 17 хвилин)

Айсман довго ходив по своєму кабінету. Він ходив швидко, заклавши руки за спину, відчуваючи, що йому не вистачає чогось звичного й суттєвого. Це заважало йому зосередитись; він абстрагувався від головного, він не міг до кінця проаналізувати те, що йому не давало спокою, — чому Штірліц потрапив під «ковпак»?

Нарешті коли натужно, з надривом завили сирени повітряної тривоги, Айсман зрозумів: ось чого йому бракувало. Війна стала побутом, тиша здавалася небезпечною й мала в собі більше затаєного страху, ніж вибухи бомб.

«Слава богу, — подумав Айсман, коли сирена, проплакавши, замовкла і настала тиша. — Тепер можна сісти й працювати. Зараз усі підуть, і я зможу посидіти й подумати, і ніхто не буде приходити до мене з безглуздими запитаннями й дикими пропозиціями…»

Айсман сів до столу і став гортати справу пастора Фріца Шлага, заарештованого влітку 1944 року, якого запідозрили в антидержавній діяльності. Постанові на арешт передували два доноси: Барбари Крайн і Роберта Ніче. Обоє вони були прихожанами його кірхи, і в їхніх доносах говорилося, що в проповідях пастор Шлаг закликає до миру й братерства між усіма народами, засуджує варварство війни і вважає, що проливати кров — нерозумно. Об'єктивна перевірка встановила, що пастор кілька разів зустрічався з колишнім канцлером Брюнінгом, який зараз