Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

живе в еміграції, в Швейцарії. У них ще в двадцятих роках склалися добрі стосунки, але ніяких даних про зв'язок пастора з канцлером-емігрантом у справі не було, хоч перевіряли якнайретельніше і тут, у Німеччині, і в Швейцарії.

Айсман дивувався, чому пастор Шлаг потрапив у розвідку? Чому його не відправили в гестапо? Чому ним зацікавились люди Шелленберга? Він знайшов для себе відповідь у короткій довідці, яка була в справі: пастор двічі в 1933 році виїздив до Великобританії й Швейцарії, де брав участь у конгресах пацифістів.

«Вони зацікавились його зв'язками, — збагнув Айсман, — їм було цікаво, з ким він там установив контакти. Ось чому його взяли до себе люди з розвідки, ось чому й передали Штірліцу. При чому тут Штірліц? Йому доручили — він виконав…»

Айсман переглянув справу: допити були короткі й лаконічні. Він хотів заради об'єктивності зробити якісь виписки, щоб його висновок був умотивований і документальний, але виписувати практично було нічого. Допит проведено в манері, не схожій на звичну манеру Штірліца: ніякого блиску, абсолютна казенщина й прямолінійність.

Айсман подзвонив до спеціальної картотеки і попросив технічний запис допиту пастора Шлага штандартенфюрером Штірліцом 29 вересня 1944 року.

«— Хочу вас попередити: ви заарештовані, а для того, хто потрапив до рук правосуддя націонал-соціалізму, яке покликане карати винних і захищати народ від скверни, вихід звідси до нормального життя й діяльності практично неможливий. Неможливе також нормальне життя ваших рідних. Але скажу: все це можливе, коли ви, по-перше, визнавши свою провину, виступите з викриттям інших діячів церкви, які не лояльні в ставленні до нашої держави, і, по-друге, надалі допомагатимете нашій роботі. Ви приймаєте ці пропозиції?.

— Я повинен подумати.

— Скільки часу вам потрібно на роздуми?

— Скільки часу потрібно людині, щоб приготуватися до смерті? Вашу пропозицію я не приймаю.

— Я пропоную вам ще раз повернутися до моєї пропозиції. Ви кажете, що ви і в одному, і в другому випадках пропаща людина, — але хіба ви не патріот Німеччини?

— Патріот… Але як розуміти «патріот Німеччини»?

— Вірність нашій ідеології.

— Ідеологія — це ще не країна.

— Принаймні наша країна живе ідеологією фюрера. Хіба не наш обов'язок, обов'язок духовного пастиря, бути з народом, який визнає нашу ідеологію?

— Якби наша з вами суперечка була на рівних, я знав би, що відповісти на це.

— Я запрошую вас до такої суперечки.

— Бути з народом — це одне, а відчувати себе в тому становищі, коли ти чиниш по справедливості й по вірі, — інше. Це може збігатися і може не збігатися. У даному випадку ви мені пропонуєте вихід не той, який відповідає моїм переконанням. Ви хочете мене використати як додаток до якихось сил, щоб я вам підписав якусь заяву. Надаєте ж ви цій пропозиції таку форму, ніби вбачаєте в мені особистість. Навіщо ж ви розмовляєте зі мною як з особистістю, коли ви пропонуєте мені бути важелем? Так і скажіть: або ми тебе вб'ємо, або підпиши цей папір. А куди йде німецький народ, якою мовою він розмовляє, мені все одно, бо я, по суті, вже мертвяк.

— Це неправильно. Неправильно тому, що я не прошу вас підписувати ніякого паперу. Припустімо, я знімаю своє перше питання, свою першу пропозицію про ваш відкритий виступ у пресі чи по радіо, в якому ви висловитесь проти своїх братів по релігії, що стоять в опозиції до нашого режиму. Я спочатку просив би вас прийти до моєї правди націонал-соціалізму, а потім, якщо ви зможете погодитись з цією правдою, допомагати нам у тій мірі, в якій ви повірите в нашу істину.

— Коли питання стоїть так — спробуйте мене переконати в тому, що націонал-соціалізм дає людині більше, ніж будь-що інше.

— Я згоден. Але ж націонал-соціалізм — це наша держава, держава, керована великими ідеями фюрера, в той час як альтернативою цій державі ви, люди віри, нічого не пропонуєте. Ви пропонуєте тільки моральну досконалість.

— Справді так.

— Але ж не тільки моральною досконалістю живе людина, правда, вона живе і не тільки хлібом єдиним. Отже, ми хочемо блага нашому народові. Будемо вважати це першим кроком на тому шляху, який потім приведе до дальшої моральної досконалості нашої нації.

— Гаразд, у такому разі я спитаю вас тільки про одне: концтабори чи допити, подібні до тих, які ви ведете відносно мене, духовної особи, є неминучий наслідок вашої державності?

— Безперечно, бо ми оберігаємо вас від гніву нашої нації, котра, коли дізнається, що ви є противник фюрера, противник нашої ідеології, просто вас фізично знищить.

— Але де ж початок, а де наслідок? Звідки з'явиться гнів нації і чи є гнів нації необхідною рисою того режиму, який ви проповідуєте? Якщо це — так, то з якого часу гнів став самостійним позитивним фактором? Це не гнів, це реакція на зло. Якщо гнів у вас лежить в основі, якщо гнів у вас є причина, а все інше наслідок, одним словом, якщо ви зло вводите в причину, то чому ви хочете мене переконати, що зло — це благо?

— Ні, «зло» — це сказали ви, а я сказав — «ненависть народу». Ненависть народу, який уперше за багато років ганебного Версальського договору, після засилля єврейських банкірів та крамарів дістав змогу жити спокійно. Народ гнівається, коли хтось, нехай це буде навіть духовна особа, намагається піддати сумнівам ті великі завоювання, які принесла наша партія, керована великим фюрером.

— Дуже добре… Спокійно жити і воювати — це те ж саме?

— Ми воюємо тільки для того, щоб забезпечити собі життєвий простір.

— А тримати чверть населення в концтаборах — це благо чи те саме гармонійне життя, за яке я мушу покласти життя своє?

— Ви помиляєтесь. У наших концтаборах, які, до речі кажучи, не є зброєю знищення, — це у вас, очевидно, відомості, взяті з ворожих джерел, — перебуває зовсім не чверть країни. І потім, на воротах кожного нашого концтабору написано: «Праця робить вільним». Ми в концтаборах виховуємо людей, яких ввели в оману, але, звичайно, тих, які не помилялись, а були нашими ворогами, тих треба знищувати.

— Отже, ви вирішуєте, хто перед вами винен, а хто — не винен?

— Безперечно.

— Отже, ви наперед знаєте, чого хоче ця людина, де вона помиляється, а де не помиляється?

— Ми знаємо, чого хоче народ.

— Народ? З кого складається народ?

— З людей.

— Як же ви знаєте, чого хоче народ, не знаючи, чого хоче кожна людина? Точніше, знаючи заздалегідь, чого вона хоче, диктуєте їй, наказуєте? Це вже химера.

— Ви не праві. Народ хоче