Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

— Я не згоден з вами. Ад'ютант дуже потрібний. Він немовби красива мисливська собака: можна й порозмовляти поміж ділом, і коли гарний екстер'єр, то й інші мисливці заздритимуть.

— Я, правда, знав одного ад'ютанта, — вів далі Штірліц, поки вони йшли по коридору, — який виконував роль імпресаріо: він усім розповідав про геніальність свого хазяїна. І зрештою йому влаштували автомобільну катастрофу: занадто вже він був співучий, це дратувало…

Шелленберг засміявся:

— Вигадали чи правда?

— Звичайно, вигадав…

Біля виходу на центральні сходи вони зустріли Мюллера.

— Хайль Гітлер, друзі! — сказав він.

— Хайль Гітлер, дружище, — відповів Шелленберг.

— Хайль, — відповів Штірліц, не піднімаючи руки.

— Радий бачити вас, чортів, — сказав Мюллер, — знову затіваєте якесь лукавство?

— Затіваємо, — відповів Шелленберг, — чому б ні?

— З вашим лукавством жодне наше зрівнятися не може, — додав Штірліц, — ми ягнятка божі в порівнянні з вами.

— Це зі мною? — здивувався Мюллер. А втім, це навіть приємно, коли тебе вважають дияволом. Люди вмирають, а пам'ять про них лишається.

Мюллер дружньо поплескав по плечу Шелленберга й Штірліца і зайшов до кабінету одного з своїх співробітників: він любив заходити до них у кабінети без попередження, а найбільше, коли тривали нудні допити.

Інформація для роздумів (Черчілль)

Коли Гітлер в останні місяці війни повторював як заклинання, що крах англо-радянсько-американського союзу визначається тижнями, коли він запевняв усіх, що Захід ще звернеться по допомогу до німців після остаточної поразки, багатьом це здавалося проявом характеру фюрера — до кінця вірити в те, що створила його уява. Але в цьому випадку Гітлер спирався на факти: розвідка Бормана ще в середині 1944 року роздобула в Лондоні надзвичайно секретний документ. У цьому документі, зокрема, були такі рядки, що належали Уїнстону Черчіллю: «Сталася б страшна катастрофа, якби російське варварство знищило культуру й незалежність стародавніх європейських держав».

Він писав це у своєму таємному меморандумі в жовтні 1942 року, коли росіяни були не в Польщі, а під Сталінградом, не в Румунії, а біля Смоленська, не в Югославії, а під Харковом.

Мабуть, Гітлер не видавав би наказів, які негайно карали смертю будь-які спроби переговорів, коли б він знав про те шалене змагання думок, яке було в 1943–1944 роках між англійцями й американцями про напрямок головного удару союзних армій. Черчілль наполягав, щоб війська висадилися на Балканах. Він мотивував цю необхідність ось як: «Питання стоїть так: чи готові ми примиритися з комунізацією Балкан і, можливо, Італії? Нам треба точно усвідомлювати ті переваги, які дістануть західні демократії, якщо їхні армії окупують Будапешт і Відень, визволять Прагу й Варшаву…»

Американці, які мали тверезу голову, розуміли, що спроби Черчілля нав'язати основний удар по Гітлеру не у Франції, а на Балканах — сугубо егоїстичні. Вони розуміли, коли переможе Черчілль, Великобританія буде гегемоном на Середземному морі: отже, саме Великобританія стала б хазяїном Африки, арабського Сходу, Італії, Югославії й Греції. Співвідношення сил, таким чином, склалося б явно не на користь Сполучених Штатів — і висадити війська запланували у Франції.

Політик обачний і сміливий, Черчілль міг би, за певних критичних обставин, налагодити контакт з тими, хто стояв в опозиції до фюрера, щоб створити єдиний фронт, спроможний протистояти ривку росіян до берегів Атлантики, цього Черчілль найдужче боявся. Але такої сили після того, як знищили змовників улітку 1944 року, в Німеччині не лишалось. Однак, вважав Черчілль, будь-який обережний «роман» з тими серед гітлерівського керівництва, хто спробував би здійснити капітуляцію армій вермахту на Заході, був хоч мало реальний — через тверду позицію Рузвельта й проросійських настроїв у всьому світі, — але дозволив би йому проводити жорсткішу політику по відношенню до Сталіна, особливо в польському й грецькому питаннях.

І коли військова розвідка доповіла Черчіллю, що німці шукають контактів з союзниками, він відповів:

— Британію можуть звинуватити в повільності, зухвальстві, в гумористичній аналітичності… Але Британію ніхто не зможе звинуватити в підступності, і я молю бога, щоб нас ніколи не змогли звинуватити в цьому. Проте, — додав він, і очі його зробилися сталевими, і тільки десь у самій їхній глибині затріпотіли іскорки сміху, — я завжди просив проводити точну грань між дипломатичною грою, направленою на зміцнення співдружності націй, і — прямою, нерозумною підступністю. Тільки азіати можуть вважати тонку й складну дипломатичну гру — підступністю.

— А коли це буде доцільно, гра може виявитися не грою, а більш серйозною акцією? — спитав помічник шефа розвідки.

— По-вашому, гра — це не серйозно? Гра — це найсерйозніше, що є на світі. Гра в живопис. Усе інше суєтне й дрібне, — відповів Черчілль. Він лежав у ліжку, ще не вставав після свого традиційного сну вдень, і тому настрій у нього був чудовий і веселий. — Політика в такому вигляді, в якому ми звикли її сприймати, вмерла. На зміну локальній політиці елегантних операцій у тому чи іншому районі світу прийшла глобальна політика. Це вже не свавілля особистості, це вже не егоїстична спрямованість тієї чи іншої групи людей, це наука точна, як математика, і небезпечна, як експериментальна радіація в медицині. Глобальна політика принесе численні трагедії малим країнам; це політика зламаних інтелектів і згублених талантів. Глобальній політиці буде підкорено живописців і астрономів, ліфтерів і математиків, королів і геніїв, — Черчілль поправив плед і додав: — Поєднання в одному періоді короля й генія зовсім не повернено проти короля; протиставлення, яке є в цьому періоді, випадкове, а не цілеспрямоване. Глобальна політика передбачатиме такі несподівані альянси, такі парадоксальні повороти в стратегії, що моє звернення до Сталіна 22 червня 1941 року здаватиметься вершиною логіки й послідовності. А втім, моє звернення було логічним, питання послідовності — вторинним. Головне — інтереси співдружності націй, все інше історія простить…

18.2.1945 (12 годин 09 хвилин)

— Здрастуйте, фрау Кін, — сказав чоловік, схилившись до узголів'я ліжка.

— Здрастуйте, — відповіла ледве чутно Кет. Їй було ще важко розмовляти, в голові паморочилось, від кожного руху починало нудити. Вона заспокоювалась тільки після того, як погодує дитину. Хлопчик засинав, і вона дрімала разом з ним. А коли розплющувала очі, знову починало паморочитися в голові, мінялися кольори і задушна нудота підступала до горла. Щоразу, побачивши свого хлопчика, вона переживала незнайоме досі їй почуття. Це почуття було дивним, і вона не могла пояснити собі, що ж це таке. Все в ній змішалося — і страх, і відчуття польоту, і якась неусвідомлена хвалькувата гордість, і високий, недоступний їй раніше спокій.

— Я хотів би поставити вам кілька запитань, фрау Кін, — сказав