Роберт Джеймс Уоллер - Мости округу Медісон

як надіслав пакунок із фотографіями та рукописом. Франческа була впевнена, що він її розумів і усвідомлював, якого клопоту міг завдати своїми дзвінками та листами.

У вересні шістдесят п’ятого вона передплатила «Нейшенел джіоґрафік». Стаття про криті мости з’явилася наступного року. Там була фотографія моста Роузмен у теплому світанковому сяйві, зроблена того дня, коли він знайшов її записку. На обкладинці було фото, на якому упряжка коней тягла фургон до Крутого моста. Статтю теж написав Роберт.

На останній сторінці кожного номера журналу були перелічені автори та фотографи, а також містилися світлини декого з них. Часом там з’являлося і його фото. Те саме сріблясте волосся, браслет, джинси або штани кольору хакі, камери на плечах, набряклі вени на руках. Вона бачила його в Калахарі, під стінами джайпурського палацу в Індії, в каное у Гватемалі, на півночі Канади. Він лишався тим, ким був завжди, — ковбоєм у дорозі.

Вона вирізувала ці світлини й зберігала їх у конверті з манільського паперу — разом з тим журналом, де була стаття про криті мости, рукописом, двома фотографіями та його листом. Сам конверт жінка ховала в комоді під білизною, куди Річард ніколи не зазирав. І, наче сторонній глядач, вона роками спостерігала за тим, як Роберт Кінкейд старіє.

Його усмішка була така ж, як і раніше. І навіть довга худорлява фігура з міцними м’язами, здавалося, зовсім не змінилась. Але Франческа бачила, як пролягли зморшки довкола його очей, як опали плечі, як потроху обвисли щоки. Вона все бачила. Вона вивчила це тіло краще за будь-що інше у своєму житті. Краще за власне тіло. І тепер, коли Роберт досяг вельми поважних літ, вона жадала його ще більше, якщо це взагалі було можливо. Франческа відчувала — ні, навіть знала, — що він так і залишився самотнім. І не помилялася.

Сидячи за столом при свічках, жінка переглядала вирізки. Роберт Кінкейд дивився на неї з найвіддаленіших куточків світу. Вона дійшла до особливої фотографії, вирізаної з журналу за тисяча дев’ятсот шістдесят сьомий рік. На ній Роберт сидів навпочіпки на березі східноафриканської річки й дивився в камеру, готуючись зафіксувати на плівці якийсь об’єкт. Знімок був зроблений з дуже близької відстані.

Коли вона багато років тому вперше побачила цю світлину, то їй упало в очі, що до срібного нашийного ланцюжка причеплено тепер маленький медальйон. Майкл на той час уже навчався в коледжі, тож, коли Річард та Керолін поснули, Франческа взяла потужну лýпу, якою син користувався, збираючи в дитинстві марки, і піднесла її до фотографії.

— Боже мій! — видихнула жінка.

На медальйоні красувався вигравіюваний напис: «Франческа». То був єдиний маленький вияв нерозважливості з його боку, і вона, всміхаючись, пробачила йому. Відтоді на всіх фотографіях медальйон завжди висів на ланцюжку.

Після тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року вона більше ніколи не бачила Роберта на сторінках журналу. Не було його імені й серед авторів статей. Вона ретельно переглядала кожний номер, однак нічого не знаходила. Того року йому мало виповнитися шістдесят два.

Коли тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року помер Річард і діти після похорону роз’їхалися по своїх домівках, вона вперше подумала про те, щоб зателефонувати Робертові Кінкейду. Їй минув п’ятдесят дев’ятий рік. Отже, йому вже шістдесят шість. Вони ще мали час, дарма що втрачено чотирнадцять років. Цілий тиждень Франческа важко розмірковувала над цим, а потім дістала Робертового листа, глянула на номер, надрукований угорі, і рушила до телефона.

Коли вона почула довгі сигнали, серце в неї мало не зупинилося. На тому кінці відповіли, і Франческа ледь не поклала слухавку. Жіночий голос промовив:

— Страхова компанія Мак-Ґреґора.

Вона занепала духом, а проте змусила себе заговорити й спитала, чи той номер набрала. Так, усе правильно. Подякувавши секретарці, вона повісила слухавку.

Франческа спробувала зателефонувати до довідкового бюро Беллінгема в штаті Вашингтон, однак там їй нічим не змогли зарадити. Тоді вона зателефонувала до Сієтла. Те саме. Потім — до філій Торгової палати в обох містах. Цікавилася, чи можуть вони перевірити інформацію в міських телефонних книжках. Перевірили, проте Роберта Кінкейда серед абонентів не було. «Зрештою, він може бути хоч де», — подумала вона.

Франческа згадала про журнал. Роберт радив зателефонувати туди. Секретарка в редакції була дуже чемна, але новенька. Вона запропонувала Франчесці свою допомогу й узялася шукати того, хто міг би щось повідомити. Третя спроба була вдала. Франческу з’єднали з помічником редактора, що працював у журналі двадцять років. Вона запитала про Роберта Кінкейда.

Звичайно ж, помічник редактора пам’ятав його:

— Намагаєтеся знайти його, еге ж? Був такий фотограф. Справжній чортяка, даруйте мені на слові. Дуже впертий, у доброму розумінні цього слова, і незгідливий. Він творив мистецтво заради мистецтва, а це не надто відповідає читацьким смакам. Нашій аудиторії подобаються гарні, майстерно зроблені картинки, однак без пристрасті. Ми завжди казали, що Кінкейд трохи дивний. Ніхто з нас близько не знав його. Але він справжній ас. Його можна було відрядити хоч куди, і він завжди все робив як слід, дарма що здебільшого не погоджувався з думкою редакторів. Де він тепер? Поки ми розмовляємо, я переглянув теки. Він пішов з журналу тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року. Адреса й телефонний номер у мене записані такі…

І він зачитав ту саму інформацію, яку Франческа вже мала. Відтоді вона припинила пошуки, головно через страх перед тим, про що могла дізнатися.

Життя потекло далі. Вона дозволяла собі думати про Роберта Кінкейда дедалі частіше. Франческа й досі добре вміла керувати машиною. Кілька разів на рік вона їздила до Де-Мойна, щоб пообідати в тому ресторані, куди він її водив. Під час однієї такої подорожі вона купила грубий зошит у шкіряній палітурці. Акуратними літерами вона почала туди записувати історію свого кохання та спогади про Роберта, не обминаючи жодної подробиці. Їй знадобилися ще два такі зошити, перш ніж вона вдовольнилася зі своєї оповіді.

Вінтерсет змінювався. У місті тепер активно діяла гільдія митців, куди входили переважно жінки. Уже кілька років поспіль там обговорювали можливість реставрації старих мостів. Завзята молодь зводила будинки на пагорбах. Звичаї стали вільнішими, і на чоловіків уже не дивилися кривим оком через довге волосся, хоч сандалії на них усе ще траплялися дуже рідко. Та й поетів бракувало.

Вона цілком віддалилася від товариства, якщо не брати до уваги кількох подруг. Сусіди помітили її відлюдькуватість, як і те, що вона частенько навідується до моста Роузмен, іноді — до Кедрового. «Старі люди мають свої примхи», — казали всі в один