Роберт Джеймс Уоллер - Мости округу Медісон

Побачивши дружину, Річард вистрибнув з автівки у своїй бейсбольній кепці «Елліс-Чалмерз» і допоміг покласти пакети у «форд». Кілька пакетів довелося поставити біля її колін. І вона миттю згадала про штативи та рюкзаки.

— Треба ще раз заїхати до господарчої крамниці. Я забув купити ще одну запчастину, яка може мені стати в пригоді.

Вони попрямували на північ Сто шістдесят дев’ятою федеральною трасою, яка водночас була й головною автомагістраллю Вінтерсета. За квартал, на південь від заправної станції «Тексако», Франческа побачила Гаррі, що саме рушив звідти з увімкненими двірниками, виїжджаючи на автостраду просто перед ними.

За мить вони опинилися позаду старого пікапа. Випроставшись на сидінні «форда», жінка побачила чорний брезент, засунутий під стару шину. Під брезентом проступали валіза й футляр з гітарою, підперті запасною шиною. Заднє скло кабіни заливав дощ, проте вона змогла розгледіти голову водія. Роберт нахилився вперед, ніби шукав чогось у бардачку. Вісім днів тому він зробив так само, і його рука ковзнула тоді вздовж її стегна. А тиждень тому в Де-Мойні вона купила рожеву сукню.

— Ця машина далеченько від’їхала від дому, — зауважив Річард. — Номер вашингтонський. Здається, жінка за кермом. Принаймні волосся довге. А втім, стривай! Закладаюся, що це той самий фотограф, про якого казали в кафе.

Ще кілька кварталів вони їхали слідом за Робертом Кінкейдом. Там, де Сто шістдесят дев’ята федеральна траса перетиналася з Дев’яносто другою айовською трасою, що пролягала із заходу на схід, була розв’язка з інтенсивним рухом в усі боки. До того ж ішов дощ і дедалі густішав туман.

Вони простояли секунд із двадцять. Роберт був попереду, лише за якихось десять метрів від неї. Вона все ще могла змінити. Вистрибнути на дорогу, підбігти до правих дверцят Гаррі й забратися в кабіну — туди, де рюкзаки, холодильник і штативи.

З того часу, як Роберт Кінкейд поїхав від неї в п’ятницю, Франческа усвідомила: хоч яким сильним видавалося їй тоді кохання до нього, а проте вона страшенно недооцінила свої почуття. Неймовірно, але то була щира правда. Аж тепер Франческа почала розуміти те, що він збагнув відразу.

Однак вона сиділа, прикута до свого місця ланцюгами обов’язків, і дивилась у вікно — так напружено, як ще ніколи в житті. Лівий сигнальний ліхтар його пікапа замиготів. Мить — і Роберта вже не буде. Річард тим часом крутив ручку радіоприймача.

Відтоді все розгорталося перед Франческою, наче в уповільненому фільмі. Примха розуму. Наближався поворот, і… повільно… повільно… він вивів Гаррі на перехрестя. Вона уявляла, як його довгі ноги натискають педалі зчеплення й газу, як виграють м’язи його правої руки, коли він перемикає швидкість, звертаючи ліворуч на Дев’яносто другу айовську трасу, що через містечко Кансіл-Блаффс та Чорні пагорби веде на північний захід… Повільно… Повільно… Як же повільно… старий пікап проїздив перехрестя, висуваючи носа на захід.

Скосивши очі, крізь сльози, дощ і туман, вона ледве розгледіла збляклий червоний напис на дверцятах: «Фотомайстерня Кінкейда, Беллінгем, Вашингтон».

Роберт опустив скло, щоб краще роздивитися дорогу. Нарешті він повернув, і вона побачила, як замаяло його волосся, коли він натис на педаль газу і погнав машину на захід Дев’яносто другою трасою, на ходу підіймаючи скло.

«О Боже!.. О Ісусе всемогутній… ні! — лунав у її душі безмовний крик. — Я помилилася, Роберте… Мені не треба тут лишатися… Але я не можу піти з тобою… Дозволь мені ще раз пояснити… чому я не можу піти з тобою…»

І Франческа почула його голос, що долинув до неї з автостради: «У цьому непевному світі така певність випадає лише раз і ніколи не повторюється, хоч скільки життів ти проживеш».

Річард повів машину через перехрестя далі на північ. Вона мигцем глянула ліворуч і помітила червоні ліхтарі Гаррі, що зникав за пеленою туману й дощу. Старий пікап «шевроле» видавався маленьким поряд з величезним трейлером, що з ревом пронісся в бік Вінтерсета, обхлюпавши останнього ковбоя хвилею брудної води.

— Прощавай, Роберте Кінкейде, — прошепотіла вона й заплакала, не ховаючись.

Річард глянув на неї.

— Що з тобою, Френні? Поясни, будь ласка, що сталося?

— Річарде, мені просто треба трохи часу на себе. За кілька хвилин я буду в нормі.

Річард упіймав в ефірі денний огляд тваринництва, глянув на неї й похитав головою.

Попіл

Ніч спустилася на округ Медісон. Був тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий рік, її шістдесят сьомий день народження. Уже дві години Франческа лежала в ліжку й події двадцятидворічної давнини пропливали перед її очима, викликаючи в пам’яті кожний дотик, запах і звук.

Згадавши все, вона починала згадувати знову. Червоні задні ліхтарі, що віддаляються на захід Дев’яносто другою айовською трасою в дощ і туман, переслідували її довше за два десятиріччя. Вона торкалася грудей і згадувала дотик його мускулястого тіла. Боже, як вона його кохала! Навіть більше, ніж могла собі уявити. Кохає й тепер, ще дужче. Заради нього Франческа ладна була зробити будь-що, крім одного: вона не могла зруйнувати родину і, певно, його життя теж.

Вона зійшла сходами вниз і сіла до старого кухонного стола з жовтою вогнетривкою стільницею. Річард свого часу наполіг і купив новий стіл. Та вона попросила, щоб старого не викидали, а поставили в повітку. Перш ніж стіл винесли, Франческа дбайливо обгорнула його поліетиленовою плівкою.

— Усе одно не розумію, чого ти так прив’язалася до того старого стола, — буркотів чоловік, допомагаючи переносити його.

Після Річардової смерті Майкл на прохання матері приніс стіл назад, не питаючи, навіщо їй це треба. Просто глянув на неї пильно, однак вона нічого не сказала.

Тепер Франческа знову сиділа за тим столом. За якийсь час вона встала, підійшла до мисника й дістала звідти дві білі свічки з маленькими латунними свічниками. Жінка запалила їх, а потім увімкнула радіо й крутила ручку, аж поки натрапила на якусь тиху музику.

Вона довго стояла біля раковини, відкинувши голову назад і уявляючи перед собою його обличчя.

— Я пам’ятаю тебе, Роберте Кінкейде, — шепотіла вона. — Мабуть, Володар Великої пустелі мав рацію. Либонь, ти був останній. Очевидно, тепер ковбої справді вимирають.

До Річардової смерті Франческа ніколи навіть не намагалася зателефонувати чи написати Кінкейдові, дарма що ці всі роки вона жила так, ніби ходила по лезу ножа. Якби їй випало поговорити з ним ще раз, то вона, не вагаючись, пішла б до нього. І якби вона написала, то він неодмінно приїхав би по неї. Надто глибокими були їхні почуття. Він теж не телефонував і не писав їй після того,