Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

— Яка тобі взагалі різниця? — вона схрестила руки на грудях. — Не пам’ятаю, щоб ти хоч раз так переймався в’язнями в темниці.

— Він не зовсім в’язень, — пояснив той, трохи нахиливши голову. — Він альфа зграї Півмісяця, і я не хочу остаточно псувати з ним відносини.

— Тоді навіщо ти взагалі кинув його в темницю?

— Бо він порушив закон. — Ікар говорив рівним, виваженим тоном, але його погляд уважно спостерігав за Бакстер. — І ще одне. Приїхав лікар, потрібно, щоб він його оглянув.

— То, може, ти скажеш йому це особисто? — з сарказмом кинула вона.

— Просто зроби так, щоб не було проблем, і все.

Бакстер глузливо усміхнулася.

— О, звичайно. Годуй його, відведи в душ, подбай, щоб він не пручався під час огляду… Ти хочеш, щоб я була його нянькою?

Ікар тільки втомлено зітхнув.

— Просто зроби це, Бакстер. — сказав Ікар і вийшов із гостьового будинку.

Бакстер залишилася стояти посеред кімнати, стискаючи кулаки. Це був наказ. Чіткий і без варіантів.

Але думка про те, що їй доведеться знову опинитися поруч із Хантером, змушувала її серце битися швидше.

Бакстер стояла ще кілька секунд, дивлячись на двері, за якими щойно зник Ікар. Її пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

Просто зроби це, Бакстер.

Наче це щось просте. Наче це її робота — доглядати за полоненими альфами. Наче її зовсім не зачіпає те, що цей альфа змушує її почуватися… по-іншому.

Вона різко видихнула і, роздратовано струснувши плечима, вирушила в напрямку темниці.

Вона зробила кілька кроків усередину й зупинилася.

Хантер сидів біля стіни, спершись на неї спиною. Він виглядав так, ніби був абсолютно спокійний, навіть трохи розважений. Його темні очі зустріли її погляд, і щось у них блиснуло — не страх, не ворожість, а… зацікавленість.

— Щось трапилося? — його голос був низьким, хриплуватим.

Бакстер стиснула губи.

— Ти йдеш у душ.

Хантер підняв одну брову, наче вона щойно сказала щось смішне.

— І це ти вирішила?

— Це не обговорюється, — сухо відповіла вона.

Він повільно підвівся, його рухи були плавними, впевненими, навіть попри сліди втоми. В темниці було холодно, але Бакстер відчула, як повітря між ними ніби нагрілося.

— Якщо не обговорюється… — Хантер зробив крок до неї, і вона відчула, як її тіло напружилося. Але не від страху. — Тоді, може, допоможеш мені з цим?

Його слова прозвучали занадто двозначно.

— Не перегинай, — різко кинула вона, змушуючи себе триматися впевнено.

— Ти ж сама сказала, що це не обговорюється, — він усміхнувся одним кутиком губ.

Бакстер важко зітхнула, витягла з кишені ключ і підійшла ближче. Хантер не рухався, але його погляд уважно стежив за кожним її рухом.

— Не роби різких рухів, — буркнула вона, хоча й розуміла, що його кайдани і так не дозволили б йому нічого зробити.

Вона нахилилася, вставила ключ у замок і провернула його. Замок клацнув, і важкі металеві кайдани зісковзнули з його зап'ясть, залишаючи червоні сліди на шкірі.

Хантер підняв руки, розминаючи зап’ястя, і знову глянув на неї з тим самим насмішкуватим виразом.

— Тепер краще, — протягнув він.

Бакстер відступила назад, ховаючи ключ у кишеню.

— Не розслабляйся. Це не свобода. Ти просто йдеш у душ.

— І ти мене супроводжуватимеш? — у його голосі з’явився тон, що змусив її шкіру вкритись мурашками.

— Просто рушай, — відрізала вона, повертаючись до виходу.

Хантер посміхнувся, але нічого більше не сказав. Він лише пішов за нею, а Бакстер відчувала його присутність за спиною так гостро, що серце почало битися швидше.