Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Розділ 12

Вони йшли мовчки. Кам’яні коридори були холодними, повітря просякнуте вогкістю, але Бакстер здавалося, що їй бракує повітря. Не через тісний простір, не через сирість, а через нього.

Хантер рухався майже безшумно, наче хижак, що не поспішає, але готовий будь-якої миті кинутися вперед. Його присутність відчувалася занадто гостро, надто близько.

— Як люб’язно з твого боку, — нарешті порушив тишу він, тон його голосу був майже грайливим.

— Що? — Бакстер кинула на нього швидкий погляд.

— Подбати, щоб я був чистим, — у його голосі звучала ледь помітна насмішка. — Хто б міг подумати, що ти така турботлива.

Вона скривилася.

— Не перебільшуй. Я просто виконую наказ.

— Звісно, — протягнув він, роблячи крок трохи ближче, майже торкаючись її плеча. — Завжди цікаво, як далеко ти готова зайти, виконуючи накази.

Вона різко зупинилася й обернулася до нього, змушуючи його теж зупинитися.

— Досить, — її голос був твердим, але всередині щось похитнулося.

Хантер нахилив голову, ніби вивчаючи її. Його темні очі затрималися на її обличчі, а потім повільно опустилися нижче — не нахабно, але достатньо, щоб змусити її серце пропустити удар.

— Добре, — легко погодився він. — Давай просто зробимо це швидко.

Вона не була впевнена, чи мав він на увазі сам похід у душ, чи щось інше, але вирішила не з’ясовувати.

Бакстер ривком відчинила двері до невеликої ванної кімнати. Всередині було просто: кам’яна підлога, металева труба з вентилем, відро і кілька рушників, чистий одяг та душова кабінка із старим душем.

— Ось твій душ, — кинула вона. — Не думаю, що ти звик до таких умов, але це все, що є.

— Бачив і гірше, — знизав плечима Хантер, підходячи ближче.

Бакстер не зрушила з місця.

— Я зачекаю тут, щоб ти не влаштував якихось проблем.

Він зупинився зовсім поруч, так близько, що вона відчула тепло його тіла.

— Спостерігатимеш за мною? — його голос знову набув того самого небезпечного відтінку.

Бакстер хотіла відповісти різко, але горло пересохло. Її тіло зрадницьки відреагувало на його близькість — не напругою, не відразою, а легким трепетом десь глибоко всередині.

Вона стиснула щелепи й відвернулася.

— Просто не затримуйся.

Хантер тихо засміявся, а вона знала, що він усе помітив.

Хантер не сказав більше ні слова. Він просто кивнув, зняв  одяг і пішов до душа, залишаючи Бакстер стояти на місці, ніби вона сама не могла повірити в те, що щойно сталося. Її серце продовжувало битися швидше, ніби намагаючись наздогнати її розум, який намагався знову все контролювати.

Вона відчувала, як з кожним його кроком наближається не тільки його фізична присутність, але й якусь незрозумілу напругу між ними. Час, здається, сповільнився, і вона лише за все змогла чекати.

Хантер увімкнув воду, і гучний звук струменя, що лився, заповнив тишу. Бакстер подивилася на нього через плече, намагаючись не звертати уваги на те, як його тіло, оголене під струменем води, виглядає майже ідеально. Вода стікала по його шкірі, і вона не могла не помітити, як це змушує її погляд затриматися на кожному русі. Він не ховався від її погляду — навпаки, наче відчував, що вона все бачить, і це його, схоже, розважало.

Тілесний контакт із ним був для Бакстер чимось іншим. Це не було те, до чого вона звикла, це було щось більше. Їй завжди було неприємно, коли хтось наближався надто близько, але його присутність була іншою. Кожен дотик, кожен його рух, ніби ледь торкнувшись її сфери комфорту, викликав щось глибоке, що вона не могла пояснити.

З її грудей вирвався важкий подих, і вона відвернулася, намагаючись сховатися за стіною. Це було важко, і не лише тому, що він був перед нею. Це було тому, що вона не могла зрозуміти своїх власних відчуттів.

— Ти йдеш у душ? — запитав Хантер, повернувши голову в її бік, а його голос звучав м’яко, майже зацікавлено.

— Ні, — відповіла вона, відразу повернувшись до дверей. — Я чекаю.

Тиша стала гучною.

— Як скажеш. — Хантер знову повернувся під струмінь води, і цього разу його голос вже не був таким гострим.

Він стояв спиною до неї, і Бакстер почувала себе дивно: вона ніби тримала дистанцію, але одночасно ніби її не вистачало.

Вода тихо шипіла на стінах душа, відбиваючися від його спини, покритої краплинами, що стікали по мускулистому тілу. Бакстер стояла, спостерігаючи за ним, хоча намагалася цього не робити. Вона відчула, як її серце б’ється все швидше. І це не від страху чи відрази — це було щось нове, незнайоме, те, з чим вона ніколи не стикалася.

Хантер повільно обернувся, і вода скотилася по його грудях, спираючись на нього, немов цей момент мав свій ритм. Його очі знову зустріли її погляд, і Бакстер відчула, як її шкіра покрилася легким холодком. Вона не могла пояснити, чому це викликало в ній такий ефект, чому її серце билося так швидко, коли він просто стояв там, безтурботно, нібито все так просто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍