Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Розділ 11

Повернувшись у гостьовий будинок, Бакстер відчула, як серце шалено калатає у грудях. Вона провела долонею по шиї, намагаючись заспокоїтись, але напруга не відпускала. Її думки кружляли довкола однієї людини — Хантера. Це було нелогічно, дивно, навіть лякаюче.

Вона ніколи раніше не відчувала нічого подібного до перевертня. Навпаки, завжди трималася від них на відстані, з холодним самоконтролем, що межував із відразою. Вони були непередбачувані, небезпечні, надто емоційні. І ось тепер… тепер її думки заповнив саме він.

Чому? Чому її тягне до Хантера? Чому її тіло реагує на нього так, ніби вона втратила владу над собою? Їй хотілося зрозуміти, пояснити це логічно, знайти причину, яка б зняла цей нестерпний неспокій. Але розум мовчав, а всередині вирувала незнайома буря.

Бакстер глибоко вдихнула, спробувала відштовхнути ці емоції, заглушити їх. Вона не могла дозволити собі таке… захоплення? Ні. Це не захоплення. Це щось інше, щось, що їй ще належить розгадати.

Бакстер стиснула кулаки, намагаючись заспокоїтись. Її розум чудово розумів, ким був Хантер. Він тут не для неї. Йому потрібна влада, контроль, визнання. Його мета — змусити її підкоритися, прийняти його як альфу. Він ворог, він загроза.

Але тіло… тіло зраджувало її.

Завжди, скільки вона себе пам’ятала, дотики викликали у неї неприязнь. Навіть легке торкання когось чужого змушувало її стискатися всередині, наче від інстинктивного захисту. Але коли це робив Хантер… вона не відчувала відрази. Навпаки. Його пальці, навіть випадковий дотик до її зап’ястя або плеча, не викликав у неї бажання відсторонитися. Навпаки, це залишало по собі щось дивне, майже невловиме — легке, невпевнене бажання.

Це було неправильно.

Вона не могла цього хотіти. Вона не мала цього хотіти.

Бакстер різко заплющила очі, намагаючись відігнати ці думки. Вона не дозволить собі піддатися цьому. Вона сильніша за це. Вона не грає в його гру.

Але, глибоко в душі, вона знала — її тіло вже зробило свій вибір.

Вона важко зітхнула, провела руками по обличчю, ніби намагаючись стерти з себе цей абсурдний стан. Її мозок ще пручався, нагадував, що Хантер – ворог. Він прийшов сюди не заради неї, не заради якихось почуттів. Він хоче влади. Він хоче, щоб вона визнала його альфою.

Її завжди дратувало, коли хтось вимагав від неї підкорення, ідея бути під чиєюсь владою була для неї огидною. Але Хантер… він діяв інакше. Він не змушував її схиляти голову, не вимагав слів покори – він просто був. Його погляд, його голос, навіть рухи – усе в ньому змушувало її відчувати цю присутність.

Вона згадала його дотик. Легкий, випадковий, та все ж… ні, це не могло бути випадковістю. Коли він торкнувся її, навіть просто кінчиками пальців, у ній спалахнуло щось незрозуміле. Не страх. Не огида. Навіть не злість. Це було бажання. Ледь відчутне, приховане десь у глибині, але достатньо сильне, щоб змусити її тіло затримати дихання і чекати.

Це було небезпечно.

Вона не могла дозволити собі слабкість. Вона повинна приглушити це все в собі, стерти з пам’яті, переконати себе, що це лише наслідок втоми або безглуздий трюк її тіла.

Завтра вона знову стане собою.

Завтра вона забуде про це.

Але глибоко всередині вона вже знала – це не так просто.

Різкий стук у двері змусив Бакстер здригнутися. Вона повернула голову, ще не зовсім вийшовши зі своїх думок. Її тіло все ще палало від тих заборонених відчуттів, які вона намагалася приглушити.

— Заходь, — сказала вона, намагаючись надати голосу байдужості.

Двері відчинилися, і на порозі стояв Ікар. Його темні очі уважно пробіглися по її обличчю, ніби він одразу помітив щось недобре.

— Ти бліда, — кинув він, заходячи всередину і замикаючи за собою двері. — Щось сталося?

Бакстер видихнула, відвернулася до вікна, не бажаючи зустрічатися з ним поглядом. Ікар завжди був надто проникливим, і зараз останнє, що їй потрібно, — це його допити.

— Все нормально, — сухо відповіла вона.

— Брехати ти так і не навчилася, — хмикнув він, наближаючись.

Вона відчула, як він зупинився зовсім поруч. Його присутність була знайомою, спокійною, але водночас викликала дивний контраст із тим, що вона відчувала біля Хантера.

— Якщо це через нього… — почав Ікар, і вона різко розвернулася до нього.

— Це не через нього! — її голос вийшов занадто різким, що тільки підтвердило його здогадку.

Ікар схрестив руки на грудях, примружився.

— Ти впевнена? Бо я бачу, що він на тебе впливає.

Бакстер стиснула щелепи.

— Він нічого для мене не означає, — прошипіла вона. — Він тут заради влади, а я… Я не дозволю йому маніпулювати мною.

Ікар кивнув, але в його очах з’явився тінь сумніву.

— Відведи його в душ.

— Що? — Бакстер здивовано звела брови.

— Не хочеться бути негостинним, — спокійно відповів Ікар.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍