Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

- Але? - хмикнув чоловік, переміщаючись животом вниз, та я перехопила його руку.

- Припини, Віте, - прошепотіла я, але цього я хотіла в останню чергу.

- Не хочу і не можу. Я, як у підлітковий період, хочу тебе постійно. Я просто не можу стриматися, маленька.

- Я... Відчуваю, - усміхнулася я. - Але треба ж випити о дванадцятій годині. А потім уже...

Чоловік повернув мене до себе і з серйозним поглядом запитав, здивувавши мене тим, що так швидко змінився:

- Тебе все влаштовує? - схоже, він був чимось незадоволений. Тільки в чому була винна я залишалося для мене секретом.

- Так, усе, - насупилася я.

- І те, що ми так живемо, і те, що ми не знайомимося з батьками, і те, що ми досі користуємося захистом? - чесно, я не розумію, чому він злиться.

- А що не так? - я акуратно звільнилася з його рук і розгублено подивилася на нього.

- Ти перша з усіх, хто просто живе зі мною, не вимагаючи нічого. Ні грошей, ні весілля, ні дітей, - швидко промовив Віт. - Чому?

- Тому що ти сам маєш вирішити, хто я для тебе, - тихо сказала я. - А мені не потрібно, щоб ти зробив мені дитину й одружився зі мною. Якщо ти хочеш так провести Новий рік, добре, але тоді ти мене не зупиниш. І нехай у мене не було стільки досвіду, як у тебе, я довіряю тобі. Подумаєш, ми поговоримо. Можливо.

Я обійшла чоловіка і попрямувала до передпокою, відчуваючи, як щипає очі від сліз, що виступили. Коли я вже застібала пальто, Настя здивовано запитала:

- Ти куди це зібралася?

Ірка теж вибігла й обійняла мене, чим затримала.

- Я не хочу поки що тут перебувати. Запитай у брата, чому.

Я акуратно вибралася з обіймів Ірки й вилетіла з квартири, намагаючись узяти себе в руки.

Просто прикро, я ж як краще хочу, не тисну на нього, тим паче ці довбані заручини з якимось ідіотом мене зупиняють. Батько не дозволить мені вибрати когось іншого, не дозволить вибрати Віта. Скаже, що кохання не зробить грошей. А мені пофіг. Я люблю Віталіка і навряд чи забуду його. І я сподіваюся, що він прийде до мене з вибаченнями. Прийде, скаже, мовляв, пробач дурня, був не правий, тільки повернися, так погано без тебе.

Викликавши таксі, я поїхала до батьків, вони раді мені завжди та в будь-якому стані. І справді, мама була шалено рада, розцілувала мене, навіть не врахувала той факт, що я без подарунків. Грошей ледве вистачило на таксі, а батькам я потрібна будь-яка. Мама провела мене у вітальню, де вже тато розцілував мої щоки. Там стояв невеличкий стіл із маминими фірмовими стравами та пляшка шампанського. Схоже, вони й не сподівалися, що їхня блудна донька приїде до них.

А о дванадцятій годині я загадала розібратися в собі й бути щасливою в Новому році. Але шампанське не гріло душу, а тіло просило улюблених дотиків. Так і з глузду з'їхати можна.

А десь о першій годині ночі я заснула на дивані у вітальні під новорічну програму в сукні та в цілих панчохах.

***

Ранок першого січня був хорошим. Я не пила і рада, що не намагалася заглушити почуття алкоголем: зараз не мучуся від похмілля.

Задзвонив міський телефон просто під вухом. Я взяла слухавку і відповіла.

- Слухаю.

- Оленка, чи ти це? - запитав хтось на тому кінці дроту.

- Я. Хто це? - голос був знайомим, але я не могла згадати, де я його чула.

- Ну ти даєш, Оленка-цукерка, - засміялися в трубці.

Я вкусила себе за руку, щоб не закричати й не оглушити стару подругу.

- Ріккі-тіккі, це ти? - не вірячи своїм вухам, запитала я, уже сидячи в ліжку.

- Еге ж, не забула. Так, це я і дуже хочу тебе побачити. Все-таки років десять не бачилися. Я б тебе набрала ще вчора, але було незручно, а ось зараз саме те, - затараторила Олька.

- Я теж скучила, Оль, - тихо засміялася я.

- Приїжджай до мене, а? Я з хлопцем квартиру винаймаю, але нам ніхто не завадить, - запропонувала подруга і швидко продиктувала адресу.

- Ок, я буду, тільки десь через годинку, гаразд? - погодилася я, подумки плануючи, як я з'явлюся в його квартирі.

- Без проблем.

Поклавши слухавку, я встала і пройшла коридором у спальню до батьків. Поцілувавши маму і тата, я залишила записку і, більш-менш привівши себе до ладу, вибігла з квартири, дорогою набираючи номер таксі.

Страшенно замерзнувши та розсердившись, тому що таксі довго не було, я приїхала до будинку Віта, вийшла з машини й голосно грюкнула дверцятами, кинувши купюру на сидіння. Тато грошей дав, точніше під подушку поклав, тим самим полегшивши моє життя.

Піднявшись на потрібний поверх, я подзвонила у двері. У квартирі було чути шум, о дванадцятій годині дня вже й прокинутися можна.

Відчинив мені Саша, я, нічого не пояснюючи, зайшла у квартиру, де пройшла в нашу... у його спальню. Ні. У нашу.

- Привіт, - буркнув він, сидячи на ліжку в одних боксерах, а я ковтнула.

Я мовчки нахилилася і взяла з крісла сумку, де був мій мобільник, гаманець і повернулася до нього.

Трохи подумавши, я кинула на крісло сумку, підійшла до шафи та, відкривши її, замислилася.

Обравши джинси, блузку і теплу куртку, я при ньому переодяглася, відчуваючи його уважний погляд. Кожною клітинкою. Навіть не зніяковіла. Реальність є реальність: він знає моє тіло вздовж і впоперек. Знає. Не бачив. Велика різниця.

- Ігноруєш мене? - почула я, коли одягала куртку.

Я зупинилася. Повернулася. І мені захотілося кинутися йому на шию, розревітися і... До болю так. Хочу бути "малятком". Варто було мені подивитися на нього, і я втрачала самовладання, а він наче й зовсім нічого не відчував, але... По очах я помітила, що він хоче того ж, чого і я.

Але він не знає, хто я для нього. А я нічого не вимагаю.

- Ні, - усміхнулася, бо не змогла йому не усміхнутися. Він теж мені посміхнувся. Тепло так. Ніжно.

І я беру сумку і йду, тим самим розбивши всю магію цього моменту.