Страшні оповідання на ніч - Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч

– Ти мене вибач, – почав Зорян, – Але ти сам постійно повторюєш, що сцена – це буквально серце театру. Глядацький зал може бути не таким мальовничим і великим, може не бути гардеробної, може бути навіть не така смачна їжа в буфеті, але життя театру залежить безпосередньо від сцени і того, що відбувається на ній. А руйнуванням сцени ти прирікаєш театр...

Я поспішив перебити його.

– Я ні слова не сказав про руйнування сцени. Йшлося про її реконструкцію.

Зорян підняв руку, закликаючи мене вислухати його.

– Те, що ти затіяв, – продовжив він, – Називається саме руйнуванням. Ти пропонуєш зробити з половини сцени глибокий резервуар із водою, позбавивши в такий спосіб нас не тільки повноцінної сцени для вже наявного репертуару, а й оркестрової ями. Заради чого? Щоб усе життя показувати лише одну цю виставу?

– Виправимо на певний час репертуар, поставимо виставу і повернемо все, як і було, – відповів я, – Це буде єдиний її показ, а тому в нього слід вкласти всі наявні сили.

– Ти сам себе чуєш? Це цілковите божевілля, – не вгамовувався Зорян, – Якщо тобі кортить так поставити цей сюжет, то набагато простіше було б перенести все його дійство на суходіл, або взяти до уваги ідеї Анастасії. Так, це виглядає не так реалістично, але й ні до чого тут зайва реалістичність. Це театр, це художня вигадка. А як на мене, то я і зовсім би не ставив цю виставу, якщо навіть на етапі узгодження ми не знаходимо жодних компромісів, а подібними божевільними рішеннями в односторонньому порядку ти лише занапастиш власний театр.

– Це ти правильно підмітив, тож остаточне рішення залишається за мною, – відповів я, хоча рішення вже давно було мною прийнято. Залишалося лише приступити до його виконання. Моя одержимість виставою не дозволяла аргументам Зоряна достукатися до мого раціонального мислення, і на що-небудь вплинути, – Відіграємо запланований репертуар до кінця тижня, а далі закриємося на реконструкцію. Донеси це, будь ласка, до відома Анастасії, і продублюй сценарій у кількох примірниках. Хоча, краще збери всіх у глядацькому залі опівдні – проведемо збори.

Зорян неохоче підкорився. Він зрозумів, що я непохитний у цьому питанні і продовжувати сперечатися зі мною марно, а тому мовчки взяв сценарій і пішов до виходу. Усім своїм виглядом він показував мені, що залишається проти мого рішення, нехай і збирається виконувати його.

– Якби ти бачив, наскільки це величне видовище, – сказав я йому вслід, – Ти б поділяв мою думку.

Вже відчинивши двері, він зупинився і обернувся.

– Але ж і ти не бачив усього цього, чи не так? Ти прагнеш відтворити картину, яку уявив колись в юності, почувши історію від свого покійного друга. Ти все ще не розумієш, що це приведе нас до краху, – спокійно відповів Зорян, – Нехай це завідомо згубне рішення твоє одноосібне, але мені дуже неприємно, що виконуватися це все буде, зокрема, і моїми руками. Ну байдуже, я був свідком багатьох твоїх тріумфів. Схоже, тепер стану свідком і твого тріумфального падіння.

Опівдні на зборах я повідав про своє рішення іншим працівникам театру, включно з акторами. Над усіма можливими їхніми запереченнями я поміркував завчасно, а також вдався до колись успішної тактики Наума, що спрацювала і цього разу, а саме підвищив оклад за виставу втричі зі збереженням виплат за всі раніше заплановані на цей період виступи в репертуарі, які тепер уже не відбудуться.

І варто було б мені дослухатися до розумних застережень свого асистента, який від самого початку мав ясне і правильне уявлення про те, що відбувається, коли я діяв під впливом своїх ірраціональних прагнень. А ні багато, ні мало сталося все те, про що Зорян відчайдушно намагався мене попередити – вистава в буквальному сенсі з тріском провалилася.

Репетиції з імітацією хвиль для актора, який грав старого, видалися справжнім жахіттям – нерідко вода потрапляла до його легень і спричиняла тривалі напади кашлю. Самі ж хвилі вироблялися спеціальним механічним пристосуванням, яке приводилося в рух фізичною силою двох людей, і часто через надмірно докладені зусилля вода полюбляла вихлюпуватися зі сцени в перші ряди партеру. По задекорованій під кораловий риф платформі, що в певний момент сюжету виникала з-під води, було вкрай небезпечно ходити через можливе ковзання – так під час генеральної репетиції виконавиця ролі потонулої дружини ледь не потонула в дійсності, раптово послизнувшись і сильно вдарившись головою об платформу.

Незважаючи на всі як серйозні труднощі, так і інші незначні дрібниці, я до кінця не втрачав віру в успіх, навіть спостерігаючи в день прем'єри на обличчях своїх акторів цілковиту знемогу замість звичного блаженства перед безпосереднім виходом на сцену. Але, як я вже згадував, очікуваного успіху не сталося.

Актори виступали перед глядачами з помітною напругою і побоюванням зазнати травм. Їхня гра була позбавлена природності, немов це було їхнє перше сходження на велику сцену після аматорського театру, проте натуралістичні декорації, світло і звукові ефекти у вигляді розкотистого грому під час лютого шторму загалом нівелювали враження і добре занурювали в атмосферу сюжету.

Успіх мого божевільного експерименту, нехай не такий приголомшливий, як планувалося, але був практично гарантований, поки я не звернув свою увагу, що в глядацькому залі щось відбувається. У якийсь момент глядачі перших двох рядів стали помічати, що до їхніх ніг стрімко підступає вода. У цей самий час за сюжетом із води якраз виникала платформа з кораловим рифом, і один із блоків стіни резервуару, вочевидь, через вплив додаткового тиску води на місце протікання, раптово тріснув. Для мене час у цей момент немов зупинився. Від хвилювання, що враз схопило мене, я набрав повні легені повітря, немов цей вдих був моїм останнім, і із завмиранням серця спостерігав, як потужним нестримним потоком вода ринула до глядацького залу, змітаючи всіх зі свого шляху. Акторів, які грали рибо-людей, змило прямо на глядачів. Слідом платформа, що похитнулася, скинула в потік і виконавицю ролі морської діви.