Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Продовження розділу 7

Жінка глянула вслід Карпенку, її снайперський зір зачепився за постать високого командира і відразу констатував: це він! Вона побігла до Ендрю, а він лише, махнувши рукою, зупинив Карпенка і ступив назустріч їй два кроки. Вона повисла на шиї у нього, поцілувала в губи, сміючись щось розповідала. А Ендрю ніяковів під поглядами своїх підлеглих і не міг впізнати поведінки Ольги: хіба це та жінка з потухлими очима, яка ніколи не посміхалась?

– Ольго! – вигукнув Ендрю, обіймаючи її.

– Ендрю, ти навіть не уявляєш, як я рада тебе бачити! – сміялася Ольга, не відпускаючи його.

– Як ти тут опинилась? – здивувався він, усе ще тримаючи її за плечі.

– Я не могла сидіти склавши руки, коли наші хлопці на фронті. В мене з росіянами свої рахунки: сьогодні десяток «завалила». Поверталась з позиції на «базу»: твої хлопці підвезли, – пояснила вона, все ще посміхаючись.

– Це неймовірно... Але ж ти... – почав Ендрю, намагаючись підібрати слова.

– Так, я знаю, – перебила його Ольга і посмішка її пропала. – Я змінилася. І ти також. Ми всі змінюємося на війні.

– А як же твої ноги? Ти ж ще не повністю одужала, – занепокоєно запитав він.

– Біль уже майже минув, а з душею ти мені допоміг. Я тепер інша, сильніша, хоча як і раніше, рідко посміхаюсь, але сьогодні я дуже радісна, бо думала про тебе з дня нашої розлуки і навіть не сподівалась так швидко зустрітись. Це якась фантастика! Містика! – відповіла вона, дивлячись йому в очі.

– Я радий це чути, Ольго. І радий бачити тебе тут, – сказав Ендрю, посміхаючись, – тепер ми разом боротимемось.

– Так, разом, – погодилась вона, – і цього разу я не дам тобі мене залишити.

– Обіцяю, що не залишу, – твердо відповів він.

Вони обійнялися ще раз, і Ендрю відчув, як на душі стало легше. Вона була тут, з ним, і це давало йому силу продовжувати боротьбу.

Їх «бази» були близько і вони стали бачитись частіше. Це не були стосунки закоханих. Ольга ще й досі приховувала в собі якусь страшенну таємницю, через яку вона насторожено відносилась до всіх чоловіків. А Ендрю був закоханий у Вікторію, хоча вона все частіше докоряла йому тим, що Україну він більше любить ніж її. Звичайно вона казала це, ніби жартуючи, але Ендрю розумів, що в цьому жарті насправді мало власне самого жарту.

– Андрійку, ти знаєш, я залишилась в Україні саме через тебе, – сказала Вікторія в телефон. – А тепер тебе нема поряд, і я не бачу сенсу залишатись тут.

– Вікторіє, я розумію твої почуття. Але ти ж знаєш, що я тут потрібен, – відповів Ендрю, намагаючись заспокоїти її.

– Знаю, – сказала вона з легким роздратуванням. – Ти більше любиш Україну, ніж мене. І це не просто слова. Ти постійно на фронті, постійно зайнятий.

– Це не так. Я люблю тебе, але моя служба зараз важлива, – пояснював він.

– Слухай, Ендрю, я розумію, що ти тут як військовий. Але ти навіть не уявляєш, як це важко для мене. Я залишила свою роботу, своїх друзів, все заради тебе. А ти…, – вона зупинилась, намагаючись стримати сльози.

А він раптом зрозумів, що починаючи з першого дня їх знайомства, вона називала його Андрійком. І лише так. Чи не вперше він почув від неї «Ендрю»: це означало найбільшу міру злості, яку Вікторія вже не могла приховувати.

– Вікторіє, будь ласка, зрозумій, я роблю це не тільки для України, але й для нашого майбутнього. Я хочу, щоб ми жили в мирній країні, щоб у нас було майбутнє, – сказав він, намагаючись переконати її.

– Я знаю, – тихо відповіла вона. – Але я теж маю свої мрії і плани. Мене чекають справи в США, і я не можу їх відкладати безкінечно. Я жива людина, Ендрю. Я потребую тебе поруч.

– Вікторіє, я обіцяю, що скоро все закінчиться. Ми зможемо бути разом. Просто ще трохи терпіння, – просив він.

– Я не впевнена, що зможу довго чекати, – сумно відповіла вона. – Але я спробую. Тільки прошу, не забувай про мене.

– Ніколи не забуду, – запевнив він. – Ти для мене важлива. Я зроблю все можливе, щоб ми були разом.

– Добре, – сказала вона. – Але пам’ятай, що я теж маю свої межі терпіння. Я люблю тебе, Андрійку, але це дуже важко.

– Я теж тебе люблю, Вікторіє. Ми впораємось, – сказав він, сподіваючись, що його слова зможуть заспокоїти її.

Розмова закінчилась, і Ендрю залишився наодинці зі своїми думками. Він знав, що має зробити вибір, який вплине на їхнє майбутнє, і це тисло на нього все більше з кожним днем.

Вже понад місяць на фронті, без жіночого тепла і ласки, Ендрю став дратівливий, іноді навіть підвищував голос до підлеглих. А зі своїм керівництвом став частіше сваритись через дефіцит боєприпасів. Та боєприпасів бракувало завжди, але раніше він не кричав у телефон до свого командира. Ендрю підсвідомо розумів, що йому заважає воювати: перемог над ворогом вже було недостатньо для його его. Він все частіше уявляв у думках Ольгу: її красиве лице і… груди. Її пишні груди не можна було приховати навіть під достатньо просторою військовою формою. Одного разу вона навіть приснилась йому… напівроздягнена. У сні Ендрю ніби випадково торкнувся її коліна, потім ніжно пригорнув її до себе, відчув тепло її тіла, поцілував губки, шию, а потім опустився поцілунками нижче… поцілував сосочок і відчув як він стає великим і твердим як маленький пальчик… Невідомо, що далі мало наснитись Ендрю, та телефонний дзвінок від Вікторії перервав його сон…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍