Оксана Мрійченко - Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко

— Я відчуваю все це, коли ти поруч, — прошепотів Влад біля її губ. — Ми завжди були друзями. Але мені все важче бути тобі лише другом. Хочу більшого. Скажи, Леро… А чого хочеш ти?

— Владику, — Лера непомітно для себе самої обвила його руками навколо шиї, остаточно притискаючись до міцних чоловічих грудей. — Я… 

На письмовому столі озвався дзвоном мобільний телефон. В тиші квартири цей звук здавався занадто гучним і Лера різко відскочила від Влада. Тіло було неслухняним і м’яким, наче желе. Дівчина повернула голову до телефона, який продовжував наполегливо дзвонити і побачила на екрані напис «Татко». Підхопивши гаджет, Лера прийняла виклик:

— Привіт, тату!

— Привіт, — почувся в динаміку бадьорий голос Сергія. — Не розбудив?

— Ні, — Лера почервоніла, зустрівши погляд Влада. — Я вже не сплю.

— Тоді йди двері відчиняти. Я вже на сходах.

— Які… двері? — перелякано пролопотіла Лера.

— О, бачу гарно вчора погуляли? — засміявся Сергій. — Двері у квартиру, Леро.

— Але…, — Лера розгублено поглянула на Влада, який здивовано вигнув брову. — Тату, ти ж казав, що ви після обіду повернетесь!

— Плани змінилися. Так, я не зрозумів! Ти двері відчиниш чи ні?

— Відчиню, татку! — Лера відхилила виклик, зупинивши переляканий погляд на обличчі Влада. — Батьки повернулися. Тато вже майже під дверима.

— Йой! — Влад приклав руку до потилиці. — Що будемо робити?

Лера притиснула долоні до скронь, намагаючись зібратися з думками. Мозок швидко закипав, проте одне рішення все ж таки знайшлося. Лера підбігла до шафи та відчинила найбільшу секцію, в якій були вішалки з одягом.

— Ховайся! — видихнула дівчина. — Хутко!

— У шафу? — здивувався Влад. — Ти серйозно?

— Іншого виходу немає, — Лера побігла в передпокій, підхопила кросівки Влада і повернулася в спальню, всунувши взуття йому в руки. — Божечки! Казала ж я, що тобі не можна тут…

В передпокої озвався веселим дзвоном дверний дзвінок. Лера замовкла на середині фрази, переставши дихати. Влад зітхнув і поліз у шафу. Влаштовуючись під вішалками з одягом, він тріснувся потилицею об стінку шафи і тихо матюкнувся. Лера поспіхом зачинила за ним дверцята і побігла в передпокій. Клацнувши замком, вона відчинила двері і побачила батька.

— Татку! — дихання збилося від хвилювання та біганини, проте Лера змусила себе посміхнутися.

— Довго ти до дверей йшла, — Сергій зайшов у передпокій, поставив на підлогу великий пакет, який тримав у руках і поглянув на доньку. — Чому захекана?

— Ем… Ранкову зарядку робила, — Лера перевела подих. — А мама де?

— В магазин по борошно пішла. Так спішила, що ключі від квартири мені не віддала. Ми з твоїм дідом стільки риби наловили! — Сергій вказав на пакет, стягуючи взуття. — Зараз будемо чистити і смажити.

— А чому ви зранку повернулися?

— З роботи зателефонували. Треба на нічну зміну йти, колегу підмінити, — кинувши ще один погляд на доньку, Сергій зайшов у її спальню та озирнувся. — Пів на десяту. Чому в піжамі досі бігаєш? І ліжко не застелене.

— Я… недавно прокинулась, — Лера підійшла до зачиненої шафи, відчайдушно намагаючись приборкати хвилювання. — Заспала трохи.

— А це тут навіщо? — Сергій вказав пальцем на тазик, який стояв на підлозі.

— Хотіла зібрати брудний одяг і пралку запустити.

— Хм, — Сергій знову зупинив допитливий погляд на обличчі доньки. — Дивна ти якась. Як погуляли вчора? Влад провів?

— Угу, — Лера почервоніла, опустивши очі.

— Гарний він хлопчина, порядний. Хоч батьки у нього і задаваки! Хм, Леро. А ти почервоніла. Може у вас з Владом вже той… Кохання, а?

— Тату!

— А що? — Сергій засміявся. — Ми з мамою були б не проти. Влад ніколи тебе не скривдить. І ти так багато про нього говориш останнім часом.

— Божечки, тату!

— Ну добре, не психуй! — Сергій знову засміявся і рушив у коридор. — Піду машину в гараж віджену. Віднеси рибу на кухню.

Лера перевела подих і теж визирнула в коридор. Сергій вийшов у передпокій, відчинив вхідні двері та зник за ними. Лера кинулася до шафи. Обличчя горіло рум’янцем, але часу на зволікання не було. Відчинивши дверцята шафи, дівчина побачила Влада, який сидів під вішалками з одягом. Він вже навіть встиг взути свої кросівки.

— Маєш п’ять хвилин на втечу, — промовила Лера. — Тато скоро повернеться.

— Цікаво, — Влад виліз із шафи та посміхнувся, зупинивши погляд на її розпашілому обличчі. — Як відреагував би твій батько, якби знайшов мене тут?

— Змусив би тебе зі мною одружитися, — буркнула Лера.

— Справді? — Влад вправно огорнув дівчину обома руками, притискаючи її до себе. — То може мені не варто тікати?

Лера зустріла його погляд і знову випала з реальності. Обійми Влада вимикали мозок, змушували божеволіти серце, будили неймовірно чуттєві бажання. Лера плавилася в його руках. Втрачала над собою контроль і не могла опиратися.