Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Закотивши очі на чергову шпильку, замість відповіді я схопила зламаний віник і заходилася наводити порядки. 

«Зарозумілий і невихований бандюган! Хамло!», — подумки відважувала компліменти грабіжнику. — «Нахабний і біс...» — загнана в долоню скалка не дала закінчити мою гнівну тираду, і я зашипіла від болю.

— Все ж таки, без покоївки нам не обійтися, — Ян підкидує куточки губ у знущальній посмішці, хапаючи мене за руку, щоб подивитися на мою рану. 

— Ян, припини! — я вигукую, не можу більше терпіти подібний тон. Кожна клітина тіла тріпоче від образи. Дістало вже все. — Якщо вам щось не подобається — знайдіть собі інше місце для хованок!

— Мені здається, Мія, — грабіжник вимірює мене важким поглядом і видає зітхаючи:

— Нам варто випити.

— Що? 

— Нам варто випити… — Ян закінчив говорити фразу напівзапитливим тоном, надавши ухвалення остаточного рішення мені.

— Мені погано від алкоголю, — зізналася йому.

Не знаю, що задумав цей нестерпний хлопець, але я підкорилася настрою «була не була» і запропонувала наступне:

— Давай прогуляємось до ставка. Вночі там особливо гарно.

— Ти що вагітна? — приголомшує запитанням Ян.

— Що? Ні... З чого ти взяв?

— Зазвичай тоді нудить від випивки.

— О господи, — виразно закотила очі, — твої знання фізіології зворушують. Повір, моя нелюбов до спиртного пов'язана з чоловіком, а не вагітністю.

— Мія, — Ян сперся на двері, затиснувши мене в клітку зі своїх рук, — він що тебе ображав?

Його слова мерзенними мурашками проникли під шкіру, поширюючи по крові страшні спогади. 

— Я не хочу про це говорити, — здавлено пробурмотіла, відштовхуючи Яна і звільняючись від його неміцного захоплення.

Я швидко вибігла надвір і вже там перейшла на повільний крок. Під яскравим місячним світлом я попрямувала до водойми. З невеликою затримкою Ян, тримаючи в руках дві темні пляшки, обігнав мене і почав протоптувати доріжку серед високих чагарників. 

«Не все так безнадійно», — подумки повернула його ж похвалу.

Густий розсип зірок і повний місяць розбавили нічну темінь, замінюючи кілька лампочок. Хиткий дерев'яний місток подекуди прогнив від старості, але виглядав досить надійним. Я впевнено ступила на нього і зробила глибокий вдих, наповнюючи легені таким чудовим повітрям. 

Мить я не дихала, щоб назавжди залишити в пам'яті цей запах. Такий довгоочікуваний запах свободи та безпеки.

Легкий вітер грався з хвилями на воді і змусив мене зіщулитися від вологої прохолоди.

— Змерзла? — Ян не чекаючи відповіді скинув своє худі і накинув мені на плечі.

— А ти вмієш дивувати, — віддала йому комплімент, — чи ти підчепив у траві кліща, зараженого добрими манерами?

— А ти вмієш жартувати, лялечко, — з доброю усмішкою підколов мене Ян. 

— Я багато чого вмію, — багатозначно додала, — просто мені важко відкриватися людям.

Я знітилася від своєї балакучості. Знайшла із ким ділитися. Йому чи не однаково? 

Зняла кеди і, присівши на край містка, опустила ноги у теплу воду. Пекуче сонце нагріло її за цілий день, і зараз, незважаючи на відчутний вітерець, вона нагадувала парне молоко.

Позаду рипнула дерев'яна дошка і через секунду я відчула жар, що відходить від тіла Яна. Така інтимна близькість мене налякала. Я ніяково повела плечима і відсунулась убік, запрошуючи його сісти поряд. 

— Що означає твоє тату? — спитала перше, що спало на думку, аби розбавити затяжне мовчання.

— Жодних значень я в нього не вкладав, — гірко посміхнувшись, Ян вглядався кудись у далечінь, — хотів сховати шрами.

— Шрами? — недовірливо протягла, дивлячись на обличчя, але нічого не помітила. 

Малюнок розділеного ножа на щоці, прикрашеного хитромудрими завитушками, трохи лякав. Але водночас додавав особливого шарму цьому бандиту. Наче одразу попереджав, що ображати його не варто.

Ян спритно зачепив кришечкою пляшки за ребро дошки та відкрив пиво. Зробивши кілька ковтків хмільного напою, він потер перенісся і замружився.

— Дев'ять років тому, — Ян важко зітхнув, наче збирався з думками, — мама везла нас із Ніком на зимові канікули до бабусі. На зустріч вилетів чорний позашляховик на величезній швидкості. Через слизьку дорогу зіткнення перетворило нашу машину на зім'яту консервну банку.

— Господи, — закрила рота долонею від шоку.

Ян замовк, нервово перебираючи руки.

— Мама загинула на місці, — тремтячим голосом продовжив він, — а мені уламками розрізало обличчя.

— А Нік? — хрипко спитала.

— А братові можна вважати пощастило — зламав руку та кілька ребер. Лікарі казали, що він народився у сорочці.

— Ян, — придушивши бажання розплакатися, я щиро вимовила: