Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 8

Мія

Адреналін хвилями ходив по венах, розбурхуючи і без того бурхливий захват в моїй душі.

Голова паморочилася від нападу ейфорії, тіло відгукувалося приємним тремтінням… Який же це кайф! Давно я не переживала подібних відчуттів. 

«Вийшло? Господи, у нас все вийшло!!! І я нарешті вільна!» 

Цікаво: чи це після всіх погонь таке? Якщо так, то тепер я розумію злочинців. Гроші та награбоване добро не зрівняються з фінальним відчуттям, коли ти зміг втекти від переслідувачів.

— Чого застигла? — Ян одним питанням стер задоволену усмішку з мого обличчя, проштовхуючи мене всередину. — Електрикою тут і не пахне, я так розумію?

— Ні світла, ні газу в будинку немає, — я обтрусилася від навислого павутиння.

Одним клацанням Ян увімкнув великий ліхтар, прихоплений з машини, і закріпив його на підвіконні. Кімната відразу набула невигідних обрисів: два металевих ліжка, тумба, шафа та облуплена пічка.

— Мда… це вам не королівський люкс, — голосно обурилася Емма, коли увійшла всередину. Упершись руками в боки, вона оцінним поглядом оглянула приміщення.

— Ваша «база» не сильно і відрізнялася за зручностями та інтер'єром, — відказала їй зі смішком, — зараз пройдусь із мокрою ганчіркою, і можна лягати відпочивати.

— Наче це щось змінить, — роздратовано бурмотіла під ніс Емма, дрібними кроками вимірюючи кімнату.

Хіба вони не шукали місце укриття? Навіщо ці невдоволення?

Але в мене не залишилося сил на розборки та сварки, тому я переключила увагу на притихлого Яна:

— Ян, принеси, будь ласка, води з криниці.

Хотілося якнайшвидше прибратися і залишити сьогоднішній день лише в страшних спогадах. Як же я втомилася... 

Голосно обурюючись, Ян схопив емальоване відро і вийшов надвір. Мабуть, у трійки конкретні проблеми із контролем свого гніву. Їм би заспокійливе пропити...

— А чия ця хата взагалі? — з прищуром спитала Емма. — Для багатіїв надто скромно.

— Кгхм… моя мама ховалась тут.

— Мама? А що, твій батько теж любить почухати кулаки?

— Любив, — прочистивши горло, я сухо відповіла, — він помер три роки тому.

— А твоя матінка де?

— Не знаю, востаннє ми бачилися на моєму весіллі. Вона втекла від знущань батька.

— Весела у тебе родина, — ледь чутно підсумувала Емма, — нічого не скажеш.

— А мені тут все подобається, — задоволено промовив Нік, не вникаючи в нашу розмову і лягаючи спати на запорошене ліжко, — дика природа, ставок, приємна компанія, — повільно перераховував він, провалюючись у швидкий сон.

— Мія, ти в машині видрімалася, як перед війною, — з претензією заявила Емма, займаючи місце біля сплячого Ніка, — тож сама воюй з представниками павутинно-пилових військ, — недбало махнувши мені рукою, вона позіхнула і теж замовкла. 

Я переривчасто зітхнула від такої зухвалої поведінки і мовчки проковтнула обурення. Вони — звичайні злодюжки. Що з них візьмеш? Їм і так нормально. Не стали б вони морочитися генеральним прибиранням.

Я витягла з шафи старі речі і, закусивши язик від старань, рвала їх на клаптики.

— Парочка Твікс уже відпочиває? — несподівано прошепотів Ян, віддаючи у вухо теплим подихом.

— Господи, — злякано сіпнулася і зустрілася з його нахабним поглядом.

— Не лести мені, Мія. На титул Господа я не претендую, — посміхнувся він і з брязкотом опустив відро на підлогу.

— Не підкрадайся так більше, я…

— Тобі допомогти? — Ян перебив мою претензію безневинним питанням. 

На мить я розгубилася від його незвичного хорошого тону і ледь чутно видавила:

— Так, якщо неважко...

Змочила ганчірку водою і вручила йому в руки:

— Протри пил і кіптяву, а я підмету і вимию підлогу. Вранці доробимо інше.

— Мія, — промовив Ян таким голосом, від якого в мене миттю виступив холодний піт на спині, — у нас проблема.

— Що так-е? — задихаючись від жаху, спитала я і озирнулася. Невже нас знайшли?

— Покоївки-то в нас немає! — зайшовся гучним сміхом Ян, оголюючи ряд білих зубів. — Що ж робити?

— Думаю під твоїм чуйним керівництвом я зможу впоратися з таким складним завданням, — злісно процідила я, вирівнюючи подих.

Посмішка торкнулася веселого обличчя Яна, і він уже серйозним тоном похвалив:

— А у когось зубки прорізаються... Молодець, не все так безнадійно, як я гадав.

Мої щоки миттєво спалахнули від уїдливої похвали грабіжника, з головою видаючи моє збентеження. Господи, це що за реакція на примітивне глузування? 

Ян, задоволений своїм жартом, пильно дивився на мене і насолоджувався незручним моментом. Начебто від нього можна було щось інше очікувати! 

Це ж Ян. Хороші манери і він — речі несумісні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍