Адельберт фон Шамісо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

В легких, граціозних переливах сюжету фантастика чергується з точним реалістичним малюнком. То автор заманює чисто-автобіографічним епізодом, то дивує чисто казковим зламом сюжету, який теж можна змістовно осмислити. Інтригує в цій історії кожна художня деталь — і нерозгаданий чоловік у сірому, і можливість повернути втрачену тінь, і нагода продати душу на полегшених умовах, і вигадані пояснення втрати тіні (то вона, мовляв, примерзла у снігах Росії, то була скалічена чоботом незграбного чоловіка, то під час важкої хвороби була втрачена разом з волоссям). Все це викликає найширші асоціації в зв’язку з лейтмотивом, що звучить як різка вібрація струни — про марність золота, яке не компенсує втраченої тіні.

Шлеміль жив утратою, а не тим, що мало б її компенсувати!

Сюжет наснажений такими непідроблено глибокими переживаннями, наповнений такими точними спостереженнями над людьми, що мимоволі віриш у психологічну правдивість казки й думаєш, що все це не просто вигадане, а вистраждане самим автором.

Немає сумніву, що в повісті відбилися душевні переживання самого Шаміссо. Але будь-яка спроба послідовного тлумачення її символів на автобіографічній основі безплідна. Немає також сенсу звужувати образи, підганяти до «стрункої системи». В єдину, наперед задану ідею вони не вкладаються, так само як не вкладаються в концепцію алегоричної автобіографії-сповіді.

«Дивні пригоди Петера Шлеміля», може, не більш автобіографічні, ніж «Дон-Кіхот» Сервантеса, хоча в них є численні прикмети і зовнішності самого Шаміссо (чорна куртка — і ботанізирка), і характеру (безпосередність, прямота і невибагливість), і навіть фабула (кругосвітні мандри).

Але кожен художній твір автобіографічний у тому розумінні, що автор вкладає в нього частку себе, своє світовідчуття, свій характер. Інколи письменник признається, як, наприклад; Гоголь, що позбувався негативних прикмет, передаючи їх своїм сатиричним персонажам. Часто письменник позбувається своєї душевної драми, довіривши її читачеві (Гете «Страждання молодого Вертера», Франко «Зів’яле листя»).

Звичайно, Шлеміль — не Шаміссо, але без сумніву — його частка, певна фаза його життя, об’єктивізований, важко вистражданий образ, який став од автора на віддалі, як «друг, до якого вже можна признатись». Цей образ пішов за законами вільної творчої уяви шляхами казки і набрав широкого значення, Звісно, його треба сприймати, як художній образ і. осмислювати за власним досвідом, а не за досвідом автора.

Що ж до автора, То, заховавшись у тихий світ ботанічних досліджень, він цілком природно міг собі уявити власні тривожні блукання важких років в образі Шлеміля. І, цілком природно, він собі вимріяв втечу від суперечностей у кругосвітні мандри, де «тінь» губиться в безлюдних просторах.

Очевидно, для німецького письменника Адельберта фон Шаміссо його герой був тим зім’ятим обставинами, змученим французом, котрий знайшов собі назву в єврейському імені Шлеміль, що означає бідолаху, який, за розповіддю в талмуді, дорого розплачується за те, що іншим проходить безкарно.

В передмові автор розповідає, нібито йому потрапив до рук зошит, де колишній його друг Шлеміль написав свою історію, і «з-під пера цього добродія вона вийшла невибагливою, простуватою». Ця містифікація — швидше традиційний літературний прийом, ніж прагнення автора завуалюватися.

За сюжетом цієї «невибагливої» казки люди дедалі більше стали докопуватись до її потаємних глибин, стали здогадуватись про гарячі джерела, з яких вона випливла.

Прославленого поета І вченого Шаміссо почали дошкуляти запитаннями, що ж треба розуміти під тінню, втраченою Шлемілем.

В той час письменник уже міг би спокійно говорити про давні рани і втрати, коли б це не було банально. Письменникові пояснювати свій образ — значить звужувати і спрощувати цей образ, який кожен має наповнити за власною потребою і мірою.

Сама прискіпливість сучасників викликала в нього посмішку: він зовсім не збирався роз'яснювати і торкатись джерел. І ось у передмові до французького видання (1837) Шаміссо зі справжнім французьким гумором обігрує всілякі версії і тлумачення тіні й глумливо пропонує цікавим… визначення з підручника фізики: «Тінь — це затемнений простір…» і т. д.

Це для цікавих. А для вдумливих він закінчує казку реалістичним повчанням: «Ти ж, мій друже, коли хочеш жити серед людей, то насамперед навчись шанувати свою тінь більше за гроші».

З повісті бачимо, як в душі великого художника віддзеркалилася драма втрати і зречення, щоб стати наукою людям. У цій самій передмові автор знову ж таки вказує, де шукати в житті свою тінь: «Фінансова наука достатньо довела нам важливість грошей; важливість тіні не така загальновизнана. Мій необачний друг захотів грошей, ціну яких знав, і не подумав про справжнє («un solide»). За його задумом, урок, який дорого йому обійшовся, повинен піти на користь нам, і досвід його закликає нас: не забувайте про справжнє».

Що ж таке це «справжнє», протилежне багатству? Це ті вищі цінності, «не такі загальновизнані», ті, яких ми не помічаємо, які незримо ввійшли в нас, як повітря дитинства, як рідна пісня, як пам’ять, про батьків і прадідів. Проте в житті ми іноді не помічаємо «тіней», що даються задарма й присутні невідчутно, як повітря і сонце.

Мабуть, найбільшого взагалі не помічаєш саме тому, що воно дається даремно. Цю велику правду треба вистраждати, як вистраждав її Адам Міцкевич, коли писав:

О Литво, краю мій! Ти на здоров’я схожа! Яка ти дорога, лиш той збагнути може, Хто втратив раз тебе…

Великі, незримі для недалекоглядного ока істини і цінності самі не приходять: їх треба утвердити власним життям.

Якщо шукати паралелі з тінню, яка фіксує той факт, що людина займає своє місце під сонцем, яка окреслює