Адельберт фон Шамісо - Дивні пригоди Петера Шлеміля

спадщині Шаміссо половину займає проза — «Подорожі навкруги світу» і «Повість-казка», половину — поезія і численні поетичні переклади. За всіма цими творами стоїть яскрава постать, яку так охарактеризував один з сучасників поета: «Людина рідкісного обдарування, але довго переслідувана долею, французький емігрант і прусський офіцер, аристократ і ліберал, поет і ботанік, автор фантастичного роману і мандрівник навколо світу, німець і все ж таки природжений француз…».

«Природжений француз» вгадується не лише в стилі, в поетичному темпераменті, в мові. Німецька мова його насичена галліцизмами, як гоголівська — українізмами. І це не дивно: засвоюючи німецьку мову, він не міг засвоїти всіх тих скарбів, які несвідомо вбираються в дитинстві зі звуками рідного слова і складають джерело підсвідомого.

Поет залишається сином свого краю, своєї доби у вільнодумстві й ненависті до деспотизму. В пошуках духу боротьби і романтики Шаміссо торкнувся і української історії, а саме постаті засланого в Сибір Войнаровського. Поема «Вигнанці», написана за мотивами Рилєєвського «Войнаровського» та за розповідями про долю декабриста Бестужева, сповнена віри в крах деспотизму і політичної сваволі.

Найбільше перекладав Шаміссо французького поета-патріота Беранже. Їх єднали демократичні переконання, життєлюбність, симпатії до простого люду. Вільнолюбні ідеали французької революції по-різному в них переломились, але дали здорову основу їхній громадянській поезії.

Шаміссо поєднував у собі багато суперечливого. Він любив Німеччину Гете, Шіллера і Канта, як свою батьківщину, обурювався легкодухою капітуляцією перед Наполеоном і захоплювався постаттю Наполеона так само, як французький патріот Беранже. Все ж таки він, німецький поет, більше тривожився про долю Франції, ніж французькі роялісти, що в затінках чужих дворів зберегли рідну мову, але не позбулися бундючної зневаги до свого народу.

Характерний для Шаміссо вірш «Замок Бонкур», де поет з любов’ю пригадує у всіх деталях рідний замок, зруйнований селянами, і благословляє тих, хто заорює і засіває руїни:

Мій вірний прабатьківський замку, Ти тільки в уяві стоїш… По тобі ні сліду, ні знаку — Лиш чорна рілля і спориш. Роди, моя земле кохана, Хай нива твоя співа! Благословення і шана Тому, хто тебе засіва. [23]

Таким ясним, щирим незлобивим поглядом дивився поет на світ, таким добрим і нехитрим знали його сучасники. І таким постає перед нами автор таємничої повісті-казки, що зробила його ім’я популярним у світовій літературі,

У «Дивних пригодах Петера Шлеміля» розповідається про людину, що в наївному юнацтві легковажно проміняла свою тінь на гроші, а потім усе життя покутувала, аж поки їй не трапились семимильні чоботи, щоб утекти від людей і від своїх страждань у міжконтинентальні простори.

Коли людина переступає з одного острова на інший, коли вона збирає в ботанічну скриньку рослини усіх континентів, вона забуває про тінь, та й нікому придивлятись до її тіні. Це, власне, фабула, за якою стоїть символічний зміст.

Але казка написана як повість, на твердій реалістичній основі, населена живими постатями, схопленими так живо в найістотніших прикметах, висвітленими так психологічно правдиво, що реалістична канва збиває зі сліду алегорії. Автор — талановитий прозаїк, що бачить тло у всій повноті барв і вміє кількома словами передати характер.

Ось пан Джон, якого Шлеміль одразу впізнає «по ситому самовдоволенню, що аж світилося на його обличчі». Він виголошує свою основну ідею: «Хто не має принаймні мільйона, той, пробачте на слові, негідник». — «О, чистісінька правда, — гукнув я, сповнений почуттів». Ця фраза теж цілком характеризує юнака, що не мав нічого за душею, крім прагнення домогтися протекції Джона.

Це одразу відчув «загадковий пройдисвіт, що ходив лиш манівцями», — чоловік у сірому. Оцей коректний послужливий джентльмен усе подавав розманіженому панству, але не викликав цим ніякого подиву, ба навіть уваги з боку людей, що лише обмінюються недбалими люб'язностями… Зманіжені і вередливі, вони звикли, щоб хтось задовольняв їхні забаганки з першого погляду, і не дивуються навіть тоді, коли чоловік у сірому виймає з кишені осідланих коней і чемно подає до панських послуг…

Здається, ось-ось він усіх їх згорне і заховає в кишеню, а вони, набундючившись, навіть і цього не помітять. Та не вони йому потрібні. Навіщось йому була потрібна тінь юнака. А той не встояв, зачувши про невичерпний Фортунатів гаманець і, засліплений золотом, навіть не встиг збагнути, навіщо сірому чоловікові здалася чужа тінь і навіщо самому берегти свою тінь. Але те, до чого людей не можуть привести міркування, дається їм через гіркий життєвий досвід.

Можливо, коли б усе це сталося з якимось негідником, він би зумів обминути сонячні дороги і пройти життя сутінками, задовольнившись тим, що дає золото. Але Шлеміль — чесна і вразлива людина. Він одразу ж починає відчувати, що з втратою тіні над ним немов тяжить якесь прокляття. Почуваючи себе нещасним, він стає зовсім іншою людиною, далекою від того вчорашнього легковажного юнака, впевненого, що вся сутність життя — в мільйоні. І потім, після багатьох Шлемілевих страждань, саме в кульмінації, коли вирішувалась доля його кохання, знову з’являється чоловік у сірому й пропонує рятівну тінь в обмін на душу — на полегшених умовах, посмертно. Та Шлеміль, навіть не вагаючись, відхиляє послугу. Він уже знає, що дорога компромісу і моральних втрат не веде до щастя…

Вся повість зіткана з цього гіркого пізнання.