Марина та Сергій Дяченко - Печера

Царни сильні, але слабшають од жаху. Чарівно слабшають. Аж до цілковитої покірності.

Він уже не йшов і не тік — він біг. Мчав, ледь торкаючись каміння подушечками лап. Там, у глибині подушечок, свербіли пазурі. Готові вистрілити й наскрізь пронизати живе м’ясо…

Зробити неживим.

За якусь мить він побачив силует — витончений, тендітний, красою своєю схожий на вапняні візерунки на стінах Печери. Переморгувались на стінах камені-самоцвіти, високо під стелею кружляли світляні жуки; повітря напоєне було запахом царни. Солодким, свіжим, зухвало теплим запахом.

Він зупинився на частку секунди — щоб якнайповніше насолодитися цією миттю.

А насолодившись, метнувся.

Тіло його працювало безвідмовно. Час розтягся. Уже висячи в стрибку, він бачив, як царна повільно повертає голову, як її мигдалеподібні, з поволокою очі раптом розширюються, втрачають вишуканість і стають круглі, як у барбака…

Опускаючись, він устиг піймати мить її страху. Слабкості. Кінця.

Потім був смак крові.

Потім світ скаламутився. Він справляв свято полювання, він був п’яний, він був тверезий, він був збуджений і спокійний, він був щасливий. Він був СОБОЮ…

Самоцвіти, лаковані кров’ю, стали ще гарніші. Він закинув назад закривавлену морду і вивергнув із себе клич — і знав, що від цього звуку, який нескінченно повторюється в закапелках та норах, сивіє зараз чиясь ніжна шерсть.

* * *

Раман сів на ліжку.

Клич лунав у вухах, решта губилася в імлі. Калатало серце, він підвівся. Тремтячими руками намацав у тумбочці флакончик з краплями, почалапав на кухню, відкрутив кран; вода здалась огидно теплою і з металевим присмаком.

Що зі мною, подумав він збентежено.

Повернувся в кімнату. Сів на розбурхане ліжко — як же він метався вві сні!.. Помацав пульс, торкнувся лоба. Усе нормально, все гаразд, сьогодні в нього буде вдалий день, усе вийде, все побачиться в сонячному світлі, можливо, сьогодні до нього прийде та сама довгоочікувана ДУМКА…

Царна.

Він підскочив на ліжку, знову помацав пульс. Царна — це рідкісна й чудова здобич. Піймати царну — добрий знак…

Він знов устав. Натяг спортивні штани, засунув ноги в капці, сів коло телефону; довго згадував номер — аж нарешті збагнув, що його не знає й ніколи не знав. Ніколи й не питав…

Він набрав довідкову; додзвонився з п’ятого разу, попросив незвично запобігливим, солоденьким голосом:

— Будьте ласкаві, телефон Паули Німробець… Адреси, на жаль, не знаю.

Телефоністка чесно шукала — потім засмучено повідомила, що знайти номер за такими даними неможливо. Ймовірно, власником телефону Німробець записано когось іншого.

Раман подякував. Якийсь час сидів, бездумно втупившись у запилюжений паркет; потім вийняв нотатник. Ось, режисер телебачення пан Мирель…

— Добрий день. Пане Мирель? Раман Кович турбує…

На тому кінці дроту здивувались і зраділи. І запевнили, що передача в роботі, надані матеріали дуже вдалі і буквально з дня на день…

— Пробачте, ваша асистентка… Паула Німробець. Коли вона поверне касети?

Здається, Паулин шеф не мав до неї особливої шани. У його голосі з’явилася обережність: власне, на першу ж вимогу пана Ковича…

— Я не вимагаю, я просто прошу прискорити, як то кажуть… Можу я поговорити з Паулою Німробець особисто?

Пауза.

Авжеж, задумливо відповіли у слухавці. Паула Німробець передзвонить сьогодні ж… Негайно…

— Даруйте, а вона вже на роботі?

Раман скоса глипнув на годинник. Дев’ята ранку.

Слухавка попросила дозволу хвилиночку поміркувати; прислухавшись, Раман уловив уривки далекої розмови. Йшлося про те, що Німробець, як завжди, спізнюється…

— Алло, пане Кович… Її ще немає. Можливо, вона зранку була у фільмотеці… Я їй накажу зателефонувати вам одразу, як з’явиться…

— Вибачте, — Раманові плювати було, що подумає про нього пан Мирель. — Ви не могли б мені повідомити її домашній телефон?

Знову пауза. Цей Мирель, очевидно, вирішив, що непутяща Паула досягла-таки в житті успіху — закрутила голову панові Ковичу…

— Безперечно, — слухавка, затинаючись, продиктувала телефон, очевидно, звірялася з записами. — Ще щось, пане Кович?

— Ні, дякую… бажаю успіхів у роботі і розраховую найближчим часом…

— Так, так, безумовно…

— Так, дякую…

— Так, так…

Раман урвав серію ввічливих «такань», стукнувши пальцем по телефонному важелю. І зразу ж, перевівши дух, набрав телефон Паули Німробець.

Гудок.

Раман міцно заплющив очі. Еге, серце нагадує, і краплі не помагають… Зараз слухавку візьме її зарюмсана мати… чи з ким там вона живе. «Сон її був глибокий»…

Його пересмикнуло. Він згадав смак крові — Паулиної крові…

Паулиної?! Він що, все-таки ВІРИТЬ?!

Ніколи було перевіряти, чи є в неї залисинка на грудях… чи вже заросла. Шерсть у царни відростає швидко…

Гудок, ще гудок — шостий, сьомий…

Раман розплющив очі. Йому було соромно. Він соромився свого страху.

Гудок…

Нікого немає вдома. Все.

Він поклав слухавку. Пройшовся по кімнаті, як був, у самих штанях, вийшов на балкон. Прохолодний травневий ранок вологим вітерцем лизнув його за плечі, торкнувся голого живота — він аж зіщулився; внизу, на перехресті вулиці Кленів та вулиці Надії, розгорталося ранкове життя. Люди йшли у своїх справах, і цей звичайний, діловий ритм трохи протверезив гарячу голову режисера Ковича.

З ним відбувається щось дивне. З ним відбувається щось ненормальне — на світі ж повно царн… Ще тиждень тому, якби він пережив у Печері таку пригоду, то підхопився б з ліжка, мов щасливий хлопчик, і бурхливої енергії йому б вистачило щонайменше на місяць…

Самотня жовта кульбаба у квітковому ящику гойднула жовтою головою. Під балконом проїхала вздовж вулиці Кленів непримітна світла машина з емблемою Робочої глави на даху й на дверцятах…

Гримнув телефон.

Тобто він тихесенько задзвонив, проте Раманові здалося, що від його звуку зараз посиплеться зі стелі тиньк. Він залетів у кімнату, ледь не розбивши балконні двері, зірвав слухавку:

— Алло!!

Злякане мовчання.

— Алло, я слухаю!..

— Це… пан Кович? Це я, Паула Німробець…

Раман сів. Прямо на підлогу: вуха його спломеніли. З радості чи з сорому.

— Привіт, Пауло.

— Ви просили, щоб я подзвонила?

Цікаво, що їй наговорив той Мирель… І як він при цьому на неї дивився.

— Так, Пауло… Як у тебе справи?

Збентежене мовчання.

«Пауло, я дуже радий вас чути», — «Вибачте, пане Кович, але я молода симпатична дівчина, а ви старий противний цап… Чи доречне ваше залицяння?»

Він усміхнувся своїм думкам.

— Пауло, принесіть мені касети. Назад.

— Сьогодні?..

— Можна завтра… Але принесіть, добре?

Пауза.

— Добре… Принесу… А більше нічого не сталося?

— Нічого. Бувайте, Пауло, — він повісив слухавку й цілу хвилину сидів на підлозі, міркуючи й насвистуючи під ніс невизначено-бравурну пісеньку.

* * *

Цілий ранок Паула провела перед