Марина та Сергій Дяченко - Печера

відрізняє вас, саме вас, Пауло, від інших вродливих і дотепних, котрих, до речі, у світі не дуже й багато…

Тритан говорив недбало, трохи неуважно, як про щось само собою зрозуміле; Паулі аж дух забило. Банальні лестощі, промовлені між іншим — Тритан перебирав інструменти у скляній шафі, — звучали природно й просто. Ніби інакше й бути не могло.

Тритан обернувся до неї, глянув крізь прозорі дверцята; його насмішкуватий погляд мовби чекав її відповіді. А добре було б зараз пожартувати, подумала Паула. Та якби ще так тонко, іронічно…

Жартів не було. Усі слова, що спадали Паулі на думку, здавалися важкими й плоскими, мов жорна. І чого він вирішив, що я дотепна, тоскно подумала Паула.

Тритан усміхнувся ширше, ніби пропонував не журитися:

— Вашому ядру, вашому перчикові важко дати ім’я… Точніше, він уже має ім’я, єдино можливе — Паула Німробець… Ідіть сюди.

Паула, заворожена його неквапливою мовою, підійшла й сіла, де він сказав.

— Не хотілось би аналізувати гармонію, але такий у мене фах. З усіх ваших особистих рис нам особливо цікава одна… Та, завдяки якій вам вдалося тричі підряд урятуватися від неминучої смерті.

Паула згадала Рамана Ковича. Такого, як він був при їхній другій зустрічі, в театрі: «Тобі щастить? Га? Пауло?»

— Мені щастить, — сказала вона пошепки.

— Вам щастить, — Тритан узяв її за руку, одним рухом задер рукав, — вам щастить тоді, коли йдеться про ваше життя.

Паула здригнулася. Помада в тротуарній щілині… «Це випадково… Збивати машиною?.. Так не буває…»

— Вас щось турбує, Пауло?

— Ні, — вона круглими очима дивилась, як він стягує її оголену руку гумовим джгутом. — Це… навіщо?

Тритан заспокійливо торкнувся її оголеного ліктя: дотик був приємний. Спокійний і теплий.

— Бачите, на першому етапі нас цікавить геть усе. Хімія вашого організму, особливості ваших психічних реакцій, будь-які фізіологічні відхилення…

Паула нервово хапнула повітря. Вона боялася шприців і лікарів, у неї ніколи в житті не брали крові з вени, їй хотілося вивільнитись і встати, але над усім цим виром емоцій панувала одна панічна думка: «Коли йдеться про ваше життя». Виходить, і тоді, коли сіра машина…

— Який у вас переляканий вигляд, — Тритан засміявся. — Не довіряєте мені? Не вірите, що я вмію це робити без болю?

— Без болю не буває, — сказала Паула невпевнено.

— Споримо? — запропонував Тритан серйозно. — На кілограм цукерок. Тепер дивіться вбік, а пальці стискайте і розтискайте, отак…

Він щось робив з її рукою — вона відчувала страх, але не біль; вона дивилася на складний пристрій з дзеркалами й сенсорами — і не розуміла його призначення. Їй було не до того.

Кович ненормальний. Тому він тричі переслідував її в Печері, тому він вигадав цю історію з машиною…

Точно вигадав. Хотів налякати, помститись… І домігся свого, що тут казати, домігся — саме відтоді в Паулиному житті з’явились і страхи, й ці безглузді збіги, схожі на марення наяву…

— Усе, — сказав Тритан із задоволенням. І зігнув їй руку, і вона знову відчула його долоню — теплу, заспокійливу, надійну. Усе, Пауло. Ви програли.

— Тритане, — сказала вона злякано. — Буває так, щоб… ні з того ні з сього когось навмисне хотіли… вбити?

Їй здалося, що вона говорить дуже довго. Хоч насправді вона вичавила з себе дві уривчасті фрази.

Але й вони справили належне враження. Ніколи ще Паула не бачила Тритана таким серйозним.

— Де це було? Місце?

— Ріг… вулиці Кленів і… здається, вулиці Надії… Можливо, мені примарилося. Може, я вам морочу голову… Я просто… Ну, мені тепер на вулиці страшно. Це ж дивно — щоб людина на вулиці… чогось боялася… Тритане, ви ж не думаєте, що я божевільна?!

— Пауло… Заспокойтесь. Хто-хто, а я добре знаю, як поводяться й що говорять божевільні… Найімовірніше, це справді була випадковість. Необережний водій…

— Але Кович каже, що бачив… згори, з балкона… що все було підстроєно навмисне! Був сигнал і…

Паула затнулася.

Смагляве Тританове лице потемніло ще більше. І очі теж потемнішали, і Паула раптом з жахом зрозуміла, що Тритан переконаний у тому, що іноді людей навмисне збивають машинами. Так БУВАЄ…

Він прочитав на її обличчі її страх. І знову взяв за руку, професійним рухом провів від плеча до ліктя, змушуючи розслабитись:

— Вам абсолютно нема чого боятися.

— Кому це потрібно? — спитала Паула пригнічено. — Ви знаєте, кому це потрібно?..

— Нікому… Це випадковість. І більше вона не повториться.

Дивлячись йому у вічі, Паула усвідомила, що так, справді, випадковість, не варто брати в голову, більше не повториться.

І аж зітхнула з полегкістю. Хоч особливого полегшення не відчула.

Тритан примружив очі:

— Пауло… А чому Кович стежив за вами? Кович — хто?

Вона знову хапнула повітря.

«Не кажи. Не варто, Пауло. Послухайся… розумної людини. Ну навіщо мені… навіщо це нам?.. Кого це цікавить, це наші приватні, інтимні справи…»

— Тритане… Кович — це режисер. Він…

Зависла пауза.

— Пауло, друзяко, мені можна розказувати геть усе. Щойно ви прийшли, я зрозумів, що ви щось у собі принесли…

— Кович, — Паула зітхнула. — Кович… Він сааг.

Коротко й просто. І Тритан, здається, не здивувався; втім, Тритан — особливий випадок. Для нього розмови про Печеру природні…

Як і все, про що він говорить.

— Він… ТОЙ сааг, — затнувшись уточнила Паула. — От… це все.

* * *

Потоком чорних пружних м’язів він перетікав з коридору в коридор, з переходу в зал, із залу в новий перехід; під ногами був голий сухий камінь, подушечки його лап відчували кожну ямку, кожну шорсткість, ступали беззвучно, цілком беззвучно, і навіть повітря не здригалося від його приглушеного дихання, тоді як одним глибоким подихом він міг би пустити по Печері невеликий протяг — таку об’ємну й могутню грудну клітку він мав.

Він ішов. Він тік. Його вивернуті ніздрі тріпотіли.

Дрібочки запаху просочувалися згори; одним довгим стрибком він здолав перехід, що вів з ярусу на ярус. Тут, сказав йому нюх. І він відчув перший поштовх мисливського азарту.

Тут.

Мерехтіли на стінах лишайники; душа його стужилася за великою здобиччю. Навіть десяток пійманих тхолів не замінить щастя полювання на царну. На обережну, непросту здобич.

Долівка тут була так само гладенька й лиса — отже, він і досі невидимий. Нюх у царни занадто слабкий, щоб її захистити, а її слухові він не дасть поживи. Ніякої.

Азарт ріс у ньому, заливав його й накривав хвилею; він відчував, як щораз швидше переміщується в жилах кров. Тут царна. Сама. Там, за віялом темних коридорів, що розбігаються в