Марина та Сергій Дяченко - Печера

— …Тягар років, заслужений відпочинок, пристойна пенсія і на спочинку — гідна пошана?

— Це забуття, — тихо сказала примадонна, і очі її блиснули холодно й гнівно. — Ви чудово розумієте. Крім «пристойної пенсії» є ж іще. Їх можна було б лишити на разових… на виходах… і люди почувалися б потрібними. Але, як я розумію, ми дарма сьогодні прийшли…

— Недарма, — Раман зітхнув. — Тепер я принаймні маю уявлення про… Гришко, чи дозволить вам ваше сумління працювати в трупі, де панує «сваволя», «несправедливість» і навіть «зрада»?

Зависла мовчанка. Хлопець набрав у груди повітря:

— Я хотів сказати…

— У згоді зі своїм сумлінням ви, Гришко, повинні негайно зажадати у мене звільнення. І повірте, я задовольню ваше прохання… Це все, добродії?

Вони й далі мовчали.

Хлопець усвідомлював науку, примадонна лаяла себе за змарнований час, провідний актор міркував про власну долю, бо нинішнього улюбленця публіка завтра забуде, критики осудять його за найменший огріх, а головний режисер двічі й тричі повторить перед телекамерою, що в його театрі головне не «зірки», а ансамбль, атмосфера…

І тільки актор на виходах не боявся й не шкодував. Він просто розумів, яка це все марнота.

А хто він у Печері, несподівано для себе подумав Раман. І його аж у піт кинуло від самої цієї думки.

Четверо різних людей… Примадонна, зрозуміло, хижачка. Дрібна, можливо, з жовтих схрулів; багато акторів, скоріше за все, хижаки, але от режисери — хижі ВСІ…

Він здивувався своїм думкам і злякався їх.

Через годину після того, як делегація пішла, про зустріч попросив один із звільнених — старий актор, чий злет і успіх збіглися з Рамановим шмаркатим дитинством. Тепер це був дуже старий, дуже нездоровий, засохлий, мов вобла, чоловік — з гривою сивого поріділого волосся, глибоко запалими очима та неймовірно довгими, жовтими від нікотину, нервовими пальцями.

Раман злякався цього візиту. Добряче здрейфив — і навіть хотів відмовити старому в прийомі, проте вчасно схаменувся. Привітно вийшов назустріч, запропонував каву, підсунув пачку сигарет; він чекав і боявся докорів і скарг, але помилився й тут. Скарг не було.

Старий просто курив, дивився на Рамана й мовчав; Раман удав, що не помічає болю, прихованого на дні прищулених старечих очей. Раман знав, що не пізніше ніж через рік-два йому доведеться говорити промову над труною цієї людини — і тоді пригадається йому цей день і цей погляд; Раман це добре знав, проте змінювати один раз вирішене було проти його правил. Тим більше що вирішено, в принципі, цілком правильно.

Старий докурив, вибачився й пішов; Раман залишився сидіти, втупившись у громіздку, на півстола, коробку, де перебувало в мініатюрі свіже й сміливе, щойно вчора схвалене сценографічне вирішення нової вистави.

Раман дивився, й мініатюрні декорації населялися крихітними фігурками людей — його акторів; люди бігали й плакали, виконували одночасно по десять режисерських завдань, проте Раман бачив тільки дерев’яну коробку. Скринька, оббита чорними оборочками лаштунків. Шар пилу на колосниках…

Раман криво посміхнувся. Змусив себе встати й подався в репетиційний зал.

Репетиція вже півгодини як мала закінчитися, одначе Гліб, черговий режисер, права рука Ковича, часто захоплювався й забував про час. Раман тихенько причинив за собою двері; у вигородці з ширм і величезних діжок ішла якась шалено напружена сцена, троє акторів — усі в спортивних костюмах — плели мереживо реплік і поглядів, стрибків, переходів, бажань і спонук; Раман не захотів сідати на скрипучий стілець — притулився до холодної стіни і раптом відчув утому.

Те, що відбувалося на майданчику, один в один повторювало його, Раманові, постановки — він з огидою впізнавав свої прийоми і принципи. І навіть власну манеру клацати пальцями, стукати долонею по столу, наганяючи ритм, ритм, ритм…

Раманові раптом стало неприємно. Йому почала ввижатися запилюжена й мертва коробка макета; актори працювали ретельно, на Гліба зійшло натхнення, сцена виходила цікава, проте Раман чомусь відчув себе на порозі. Якогось неминучого, нехорошого відкриття.

У холі працювали прибиральниці; Раман ішов, не відповідаючи на вітання, ні на кого не дивлячись, відчуваючи, як проростає всередині їдкий, колючий паросток усвідомлення. І марно намагаючись заштовхати його назад у зерно — усе не так погано. Усе не так, відчуття краху виникало й раніше, це дурниця, це депресія, це минеться…

Це глухий кут, неголосно сказав голос здорового глузду. Так, це буває, і майже з усіма — усе, приїхали… приїхав, Кович, це глухий кут, спробуй проламай його своїм залізним лобом… Спробуй…

На парадній стіні, в оточенні акторських портретів висіло на чільному місці його власне, Раманове, зображення — фотохудожник зумів витягти з його некрасивого обличчя всю можливу привабливість, і тепер фотографічний двійник, Кович-другий, дивився на світ, ласкаво примруживши очі, наче голодний крокодил.

* * *

— Ви сумуєте, Пауло, чи мені здається?..

Вони сиділи в кімнаті-перевертні, в її житловій половині; за матовою завіскою тьмяно поблискували страшнуваті, невідомого призначення прилади.

Вона силувано всміхнулася:

— Напевно… У мене складна смуга… в житті. Увесь час якісь…

Паула замовкла, не знаючи, як пояснити Тританові той дивний стан, у якому вона перебувала вже кілька довгих днів.

Тритан трохи насупився:

— Неприємності на роботі?

Паула згадала незвичайно поступливого, мовчазного Розганяя. Зітхнула, похитала головою:

— Ні… На роботі… якраз стерпно…

— І в Печері, сподіваюсь, у вас усе гаразд?

Паула опустила очі. Вона вже встигла відвикнути від тієї вільної манери, в якій Тритан умів говорити про найінтимніше.

— Усе ж гаразд, Пауло? Більше вас ніхто не переслідує?

Вона через силу похитала головою.

— Тоді що за проблеми?

Паула зосереджено потерла пальцем матову стільницю. Отак візьми та й скажи. Так можна і в божевільню потрапити — «Моя курточка жартує з мене: то розтягується, то стискається…».

Чи, може, розповісти про машину, яка її начебто збиралася збити?

Паула добре розуміла, на що буде схожа ця розповідь. На фантазію дурного підлітка, який отакими вигадками намагається привернути до себе увагу…

— Та все нормально, загалом, — витиснула з себе вона, намагаючись не дивитися в зелені Тританові очі.

Він усміхнувся:

— Тоді ходімо працювати?

Матова завіска безшумно ковзнула вбік, оголюючи таємне нутро кімнати-перевертня; Паула відчула, як по спині пробіг холодок.

— Розумію, Пауло, у вас негативний досвід, колега Борк добряче вам набрид… Ми не будемо впадати в крайнощі. І я все пояснюватиму — що я роблю й навіщо.

— Ага, — сказала Паула без ентузіазму.

— По-перше, чим ви для нас такі цінні? Не тільки тим, що ви вродлива дівчина й цікавий співрозмовник… Тобто цього цілком вистачає, але є щось таке, що