Марина та Сергій Дяченко - Печера

екраном — Розганяй вирішив, що передача про Ковича просувається неприпустимо повільно. Паула сиділа й розписувала хронометраж, і переносила на аркуш усі перипетії «Залізних білок» — по репліці, по мізансцені; спочатку було цікаво, навіть чудово, та після чотирьох годин копіткої праці в неї запекло в очах, а голова гула, мов святковий дзвін. Вона вже ненавиділа цих «Білок» усіма силами душі — чи, як казала Стефана, «до глибини своїх фібр»…

Їй чомусь було ясно, що дивний дзвінок Ковича не має нічого спільного з заявкою на залицяння. Нехай собі Розганяй корчить які завгодно гримаси — Паула знала, що її дамські принади Ковича не цікавлять. Отже…

Вона спустилась у «скляночку». Взяла дві сосиски в червоній томатній калюжці, сіла за окремий столик і втомлено опустила плечі.

Вона сказала Тританові про зустріч зі СВОЇМ саагом. Тритан… він уміє приховувати почуття. Вона не знає, що подумав про це її приятель-експериментатор, — та ось Кович дзвонить їй, наполегливо, без причини, вимагає свої касети… Вимагає зустрічі. Навіщо?

Замислено поїдаючи сосиски, Паула вирішила, що не піде до Ковича. Що розповість про все Тританові. Зрештою, це її право — може, їй неприємно ще раз зустрічатися з хижаком… який її трохи не зжер.

Підбадьорена цією думкою, вона чудово провела решту дня: реготала над сценаріями дитячого серіалу, переглядала з Лорою готові анонси і тільки зрідка крутила на екрані «Білок», з нудьги вишукувала ляпсуси й неузгодженості — прикро, але нічого не знайшла. «Білки» були досконалі — як крижаний палац, підсвічений кольоровими прожекторами. Паула зітхала.

Аж увечері раптом з’ясувалося, що в редакторському відділі намічається чийсь день народження; іменинник розвантажував сумку, повну пляшок та бутербродів, а оскільки він мав м’яку й щедру вдачу, то запрошено було всіх, хто в той момент опинився поблизу, і Паулу зокрема. Приводу для відмови не було; згустилася ніч, коли весела від шампанського, трошки п’яна Паула вийшла з автобуса й подалася через свій дворик — до під’їзду.

Світилися вікна — небагато, бо час був пізній, а завтра робочий день; чомусь не горіли ліхтарі. Паула йшла попід темними деревами, ноги самі несли її по сто тисяч разів пройденому шляху, і якби на асфальті залишалися стежки — Паула давно б протоптала впоперек двора півметрову завглибшки борозну. У темних кронах пробував голос соловейко; Паула любила нічне місто. Паула любила тишу й самотність, незнайомі завулки і свій двір, змінений ніччю; втім, чи є десь дівчина, яка не любить романтичних нічних прогулянок.

Паула йшла, вдихала запах нічних квітів і ні про що не думала. Завтра буде завтра…

Клац! — сказав невидимий перемикач у неї в голові.

Вона спинилася, не розуміючи, яка неприємна думка посміла порушити гармонію дивовижного вечора.

Кович? «Залізні білки»? Розганяй?

Стоп, а вона подзвонила Стефані?! Чи, забалакавшись, забула попередити сестру, і тепер її чекає жахлива сцена…

Паула зіщулилась — та зразу ж відчула полегшення, пригадавши, що подзвонити не забула. Усе гаразд — «Стефано, я затримаюсь…».

Тоді що, цікаво, зупинило її посеред дороги?..

Паула знизала плечима — все одно ніхто її не бачив. Опустила голову…

Прямо перед нею на темному асфальті чорнів півмісяць цілковитої пітьми. Наче підземний місяць; Паула відсахнулася. Невже вона п’яна?!

Посеред дороги зяяв відкритий каналізаційний люк. Кришку було трошки зсунуто; щоб звалитись у колодязь, вистачить просто наступити на край. Щоправда, гуркоту буде… І крику…

Паула аж присіла: її трусило. Майже як тоді, коли Кович барвисто описував їй сцену 3 сірою машиною; ба ні, гірше. Кович, зрештою, міг збрехати…

ХТО відкрив цей люк?.. На її, Паулиному, нічному шляху?!

Манія переслідування, сказав у неї в душі якийсь тверезий голос. Незакріплений люк — чийсь обурливий недогляд, і добре, що обійшлося без трагедії; треба негайно підніматися в квартиру й по телефону викликати аварійку…

Паула ледве встала. По великій дузі обійшла люк — рушила до під’їзду, уважно дивлячись під ноги і раз у раз завмираючи, перш ніж знову зробити крок.

* * *

Епізоди змінювалися неспішно, явно скоряючись певному ритмові; Паула, спочатку напружена, нарешті втяглась. Усередині об’ємного екрана жили цілком банальні картини, ті, які засмикана людина пригадує, щоб заспокоїтись. Вони чергувались і заворожували: ось перекочуються морські хвилі, вогонь огортає дрова в каміні, пливуть вогні, відсвічуючись у річці, височіють до неба трави… Мчить дорога за вікном машини… Небо… небо… хмарки…

Туман під склепінням Печери. Густий білий туман стікає з верхнього ярусу, струменіє, мов водоспад… Неповторної краси сталагміти, переморгування самоцвітів, фігурні склепіння, вапняні скульптури…

Паула стислася, відчуваючи, як зволожились долоні. Наче на прийомі в зубного лікаря; туман Печери тим часом заклубочився темними хмарами на небі, по пласких калюжах на асфальті стрибав спокійний літній дощ. Паула лизнула сухі губи.

Діти граються на березі річки… Квіти на клумбі, бронзова фігура в струменях води… На низькому бортику фонтана цілком оголена парочка відверто кохається. Детальне еротичне кіно, що поступово переходить у порно…

Паула дивилась.

Миттєвий кадр — спотворене тіло людини на закривавленому простирадлі, либонь, після аварії… Паула інстинктивно заплющила очі й довго не розплющувала, а в навушниках тим часом наростала запальна, оздоблена дзвіночками танцювальна мелодія, і, зважившись розімкнути повіки, вона побачила вервечку золотих фігурок на вигадливій жіночій прикрасі… Вервечку танцюючих дітлахів, весняний струмок… Кораблик…

— Стоп, Пауло… Потихеньку виходимо.

Об’ємна картинка потьмяніла. Якийсь час Паула бачила тільки свої величезні очі, що відбивалися на внутрішній поверхні її масивних окулярів; потім чорне скло відійшло вбік, і перед Паулою з’явився задоволений, усміхнений Тритан:

— Як?

— Цікаво, — пробурмотіла трохи приголомшена Паула.

— Цікаво, — Тритан кивнув. — Напруги ви так і не скинули.

— Скинула, — сказала Паула не зовсім упевнено.

Тритан заперечливо похитав головою:

— Ні… Втім, і не треба. Новина перша: щойно дзвонили… з однієї контори. Знайшли робітника, відповідального за той відкритий люк. Знайшли машину, яка колесом збила кришку — пізно ввечері, вивозячи сміття… Обурлива недбалість. Тож спіть спокійно, Пауло, ніхто вам не риє ям…

Тривале перебування у снах наяву позначилося на її здатності міркувати. Якийсь час вона сиділа, марно намагаючись зрозуміти, чи звістка принесла їй полегшення.

— Так, — Тритан примружився. — Новина друга: ви боїтеся Печери. Досі.

— І не дивно, — промимрила Паула, відвіодячи очі.

Тритан сів навпроти — неквапливий, розслаблений, більше схожий на безтурботного дачника, ніж на вченого за важливою роботою; Паула судомно зітхнула.

— Пауло… Ку-ку, я тут, я вас дуже уважно слухаю… Отже?..

— ВІН хоче зустрічі, — Паула перевела подих. — А я не хочу… Мені неприємно.

Її співрозмовник довго мовчав; потім його губи ледь помітно здригнулися:

— Знаєте що,