Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Розділ 24. Чай із пані Волковою

Після вечері, коли всі вже розійшлися — Арсен пішов у сад з батьком, а Микита завис у телефоні, — Ірина обережно доторкнулась до плеча Влада.

Ірина (м’яко):
— Владиславе, я прошу вас... залишитись ще на п’ять хвилин. Хочу показати вам одну стару чашку, вона ще з Парижа.

Настя (схвильовано):
— Мамо…

Ірина (спокійно, але з натяком):
— Настю, ти ж знаєш, що я не кусаюсь. І це — не допит. Просто чай.

Влад (кивнув):
— Звісно.

Кухня була залита теплим жовтим світлом. Вікна — у темну ніч. Запах жасмину і трохи м’яти. Ірина поставила перед Владом чашку з тонкого фарфору.

Ірина:
— Цю чашку мені подарував чоловік, коли я погодилася вийти за нього.
(Погляд прямо)
Я не з тих, хто вірить у красиві слова. Я дивлюсь на дії. І на очі.

Влад (вдихнув):
— Я розумію.

Ірина (спокійно, але з глибиною):
— Ти холодний, Владиславе. І водночас гарячий у погляді на мою дочку. Це може бути або кохання… або пристрасть, яка спалахне й згасне.
(пауза)
Ти справді думаєш, що зможеш бути поруч з нею — коли вона буде слабкою, неідеальною, коли вона плакатиме вночі від тривоги, коли буде втомлена і мовчазна?

Влад (підняв погляд, тихо, але впевнено):
— Я буду. Навіть коли вона вижене мене — я все одно буду поряд.

Ірина (усміхнулась легенько):
— Гарна відповідь. Але слова — це слова. Моя дочка мала все. Окрім — справжньої підтримки. У її серці більше сили, ніж здається. І більше болю, ніж вона показує.
(тихо)
Ти маєш бути не тільки її коханцем. А її тилом. І якщо колись надумаєш зрадити — спочатку подивись у мої очі. І згадай цю чашку.

Настя в цей момент стояла за дверима, злегка притиснувшись до стіни. Її серце калатало, як у дитинстві, коли вона шпигувала за мамою і татом.

Влад (голосно):
— Я не зраджу. Бо я вже обрав. Її.

Ірина кивнула.
— Тоді пий чай. І тримайся. Вона — не з простих.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍