Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Розділ 23. “На вечерю — правда й спогади”

Особняк родини Волкових.
Довгий стіл, виблискує посуд, горять свічки. Атмосфера — святкова, але з підтекстом. Олександр Волков, як завжди, в центрі. Поруч — його дружина, Ірина, стримана, вишукана жінка, з проникливим поглядом.

Настя у ніжній сукні, Влад — у костюмі. Напруга між ними помітна, але... тепла.

Ірина (м’яко):
— Владиславе, раді знайомству. Ви — приємна несподіванка. Хоча з огляду на ваше фото в сорочці — трохи занадто близька.

Олександр (усміхається):
— Але ми ж не про сорочки, правда? Головне, щоб чоловік мав сміливість прийти до родини — а не тільки бути в сторіс.

Влад (спокійно):
— Я тут не лише через Настю. Я тут — бо серйозно. І в роботі, і в стосунках.

Настя (гордо дивиться на нього):
— Ми не граємось.

У цей момент заходить Арсен, брат Насті.
Спершу усмішка, а потім — різке згасання. Він зупиняється і пильно дивиться на Влада.

Арсен:
— …Владислав Коваль?
— Ти був тим, хто…

Настя (здивовано):
— Ви знайомі?

Влад (стискає щелепу):
— Так. Я був тим, хто відмовив твоєму брату в першому стажуванні три роки тому. Він подав фальшиве портфоліо.

Арсен (злиться):
— Ти тоді вбив мою репутацію! І тепер — ти зустрічаєшся з моєю сестрою?

Олександр:
— Спокійно. Влад вчинив правильно. І, можливо, саме тому я тоді його й запам’ятав.

Ірина (пильно на сина):
— Може, час переглянути минуле, Арсене? І визнати помилки.

Настя:
— Я з Владом не через образи минулого. Я з ним — бо він справжній.

Влад (дивиться Арсену в очі):
— Я не буду тобі ворогом. Якщо ти не будеш моїм.

Арсен (після паузи):
— Побачимо, Коваль. Але пам’ятай — Настя не проста. І ми не з простих родин.

 

Настя вже тримала Влада за руку під столом. Напруга між Арсеном і Владом трохи спала, але повітря все ще було наелектризоване.

І тут — відчинилися двері. Легкі кроки, впевнена хода.

— Привіт родино. Я не запізнився? — пролунав знайомий, трохи нахабний голос.

Увійшов Микита. Молодший син Волкових. 22 роки. Харизматичний, розумний, з тією самою "вовковою" посмішкою, від якої багато хто втрачав ґрунт під ногами.

Настя (здивовано):
— Микито?! Ти ж мав бути в Лондоні!

Микита (підморгує):
— Тато просив сюрприз. І я не міг пропустити вечерю, де офіційно знайомимось із “тим самим Владом”.
(Погляд ковзає до Влада, з легкою усмішкою):
— Чув багато. Деякі — дуже гарячі сторіс.

Влад (трохи застигло, але чемно):
— Радий знайомству, Микито.

Микита (сів, глянувши на всіх):
— А я — спостерігати. Ви, здається, сьогодні граєте в “Правду або Наслідки”.

Олександр (посміхається вуса):
— Як завжди, найменший — найгостріший.

Ірина:
— Микито, поводься.

Микита:
— Та я чемний. Просто... я люблю бачити, кому ми довіряємо Настю. Бо вона — не просто сестра. Вона центр нашого дому.

Настя (зворушено):
— Ти завжди влучаєш у серце.

Микита (до Влада, з серйозністю):
— Владиславе. Якщо ти будеш поруч із нею, то будь поруч не тільки, коли добре. А коли штормить — теж. Ми всі тут не ідеальні. Але родина — це про те, хто залишиться, коли падає дах.

Влад (дивиться прямо):
— Я залишусь. Я вже залишився.

На мить у залі стало тихо. Лише потріскування свічки в срібному підсвічнику. А потім — легка усмішка на обличчях всіх.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍