Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Чому б і ні, — погодився Анжель.

— Ну то я поїхав? — запитав водій.

— Їдьте собі.

Анжель мимоволі подивився у заднє скло таксі, коли те від’їжджало. По профілю Анни було зрозуміло, що йому байдуже до решти світу. Анжель похнюпився.

Атанагор здивовано дивився на нього. На обличчі в Анжеля проглядалися сліди поганого сну й постійних страждань, а його струнка спина трохи зіщулилася.

— Дивно, — сказав Атанагор. — Адже ви красивий хлопець.

— А їй подобається Анна, — сказав Анжель.

— Він гладкий, — зазначив Атанагор.

— Це мій друг, — сказав Анжель.

— Так...

Атанагор взяв Анжеля під руку.

— Нарветеся на прочуханку.

— Від кого? — запитав Анжель.

— Від цього нещастячка Дюдю. Під приводом, що ви спізнилися.

— Ох, мені це байдуже, — сказав Анжель. — Ви ведете розкопки?

— Наразі я лишив інших працювати, — пояснив Атанагор. — Я точно напав на слід чогось надзвичайного. Я це відчуваю. Тому хай собі копають. Мій фактотум Сальє усім опікується. А решту часу я йому даю письмові завдання, інакше він дістає Дюпона. Дюпон — це мій кухар. Я вам це все розповідаю, щоб ви були в курсі справ. Так трапилося, загадково і неприємно, що Мартен любить Дюпона, а Дюдю запав на Дюпона.

— Хто такий Мартен?

— Мартен Сальє, мій фактотум.

— І що Дюпон?

— А йому начхати. Він, звісно, любить Мартена, але сам ще та шльондра. Перепрошую... У моєму віці не слід вживати такі вислови, але сьогодні я почуваюся молодим. От що я можу вдіяти з цими трьома свинтусами?

— Нічогісінько, — сказав Анжель.

— От я нічого й не роблю.

— А де ми житимемо? — запитав Анжель.

— Тут є готель. Ви не хвилюйтеся.

— Через що?

— Через Анну.

— О, та тут нема через що перейматися. Рошель більше подобається Анна, ніж я. Це видно.

— Як це видно? Це видно не більше, ніж інші речі. Вона з ним цілується, і це все.

— Ні, це не все, — заперечив Анжель. — Вона цілує його, потім він цілує її. Скрізь, де він її торкався, її шкіра вже не така, як до цього. Спершу не віриться, бо вона має так само свіжий вигляд після Ан-них обіймів, і її вуста так само пухкі й червоні, а волосся блискуче. Але вона зношується. Кожен поцілунок, що вона отримує, її трішки зношує. Її груди стануть менш пружними, шкіра менш гладенькою і шовковистою, очі менш світлими, а хода важчою. З кожним наступним днем це вже не та Рошель. Я знаю. Інші її бачать і вірять, що це вона. Я теж спершу вірив і не помічав цього.

— Ото ви понавигадували собі! — здивувався Атанагор.

— Ні, це не вигадки. Самі знаєте. Тепер я це бачу, майже щодня я можу констатувати зміни. Кожного разу, коли я на неї дивлюся, вона трохи більше зіпсована, ніж раніше. Вона зношується. Я нічого не можу вдіяти. Ви теж.

— Отже, ви її більше не любите?

— Люблю, — сказав Анжель. — Я люблю її так само, як спочатку. Це мені робить боляче. А ще я маю трохи ненависті через те, що вона зношується.

Атанагор не відповідав.

— Я приїхав сюди працювати, — продовжив Анжель. — Думаю, я старатимуся. Я сподівався, що Анна поїде зі мною сам, а Рошель лишиться. Але більше нема на що сподіватися, цього не трапилося. Протягом усієї подорожі він був біля неї, проте я все ще його друг. А на початку, коли я казав, що вона вродлива, він сміявся.

Анжелеві слова розворушили минувшину всередині Атанагора. Думки тонкі, довгі, геть розплющені під нашаруванням пізніших подій; такі сплющені, що якщо дивитися в профіль, як тепер, то він не міг розрізнити ні їхньої форми, ні кольору. Атанагор відчував, як вони рухаються всередині, звивисті, мов рептилії. Він струснув головою, і рух припинився: перелякані спогади завмерли й зіщулилися.

Атанагор намагався підшукати слова для Анжеля, але не міг. Він силкувався відчайдушно. Вони йшли поруч, зелені трави лоскотали Атині ноги й ласкаво терлися об Анжелеві полотняні штани. Порожні мушлі жовтих равликів лопалися під їхніми ступнями хмаркою пилу під чистий легкий звук, ніби крапля води падала на кришталеве лезо у формі серця. Ну це вже зовсім вар’ятство.

З дюни, на яку вони піднялися, було видно ресторан Барріцоне. Великі вантажівки вишикувалися перед входом, наче під час війни. Більше нічого навколо не було видно: ні Атанагорового намету, ні розкопок, бо він спритно обрав для них розташування. Сонце було в зеніті, і на нього намагалися дивитись якомога менше через одну його неприємну властивість: воно нерівно розподіляло світло. Сонце було оточено осяйними шарами, де світлі ділянки чергувалися з темними, а там, де темні шари торкалися землі, завжди було похмуро й холодно. Анжеля не зачепила ця дивна властивість краю, тому таксист від початку пустелі прокладав шлях лише по світлих смугах. Проте тепер, побачивши з висоти дюни холодний нерухомий кордон темряви, він здригнувся. Натомість Атанагор до цього давно звик. Помітивши, що Анжелю не по собі й той з тривогою дивиться на цей розрив простору, Ата поплескав його по спині.

— Це тільки спочатку приголомшує, — сказав він, — потім звикнете.

Анжель подумав, що археологова ремарка стосується так само

Анни й Рошель.

— Не думаю, — відповів він.

Вони спустилися пологим схилом. Тепер було чутно вигуки людей, що почали розвантажувати вантажівки, і дзвінкі металеві удари рейок одна об одну. Навколо ресторану туди-сюди, наче комахи, метушилися силуети, серед яких за діловитим і поважним виглядом легко було впізнати Амадіса Дюдю.

Атанагор зітхнув.

— Не знаю, чому мене це все зацікавило, — сказав він. — Я вже старий.

— О, я не хотів би вам набридати своїми історіями... — сказав Анжель.

— Ви мені не набридаєте, — відказав Атанагор. — Мені боляче за вас. Бачите, а я думав, що вже застарий.

Він на мить зупинився, почухав голову й рушив далі.

— Це все через пустелю, — виснував він. — Вона, безсумнівно, консервує.

Він поклав руку на плече Анжелеві.

— Тут я вас покину, — сказав він. — Не хочу знову перетинатися з цим типом.

— Амадісом?..

— Так. Він.

Археолог затнувся, добираючи слова.

— Він мені щоразу мозок виїдає.

Він зашарівся й потиснув Анжелеві