Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Знаю, що не мав би так казати, але цей Дюдю справді нестерпний. До зустрічі. Якось побачимося у ресторані.

— До побачення, — сказав Анжель. — Я прийду подивитися на ваші розкопки.

Атанагор похитав головою.

— Ви побачите лише маленькі коробочки. Проте, чесно кажучи, це симпатична модель коробочок. Пора мені рятуватися. Приходьте, коли захочете.

— До побачення, — повторив Анжель.

Археолог повернув праворуч і зник у заглибленні поміж дюнами. Анжель почекав, поки його біла голова знову з’явиться на горизонті. Натомість з’явилася ціла постать Ати. Світлі смужки його шкарпеток над черевиками нагадували білі відмітини на ногах коня. Ще мить — і він пірнув за пагорб жовтого піску, лишивши по собі вервечку слідів, пряму, як павутинка.

Анжель знову поглянув у бік білого ресторану з яскравими квітами, що подекуди прикрашали фасад, і став наздоганяти своїх товаришів. Біля гігантських вантажівок зіщулилося чорно-жовте таксі, таке ж непоказне, як тачанка старої моделі поруч з «динамічною», розробленою дуже відомим у вузьких колах винахідником.

Неподалік тріпотіла яскраво-зелена сукня Рошель, роздмухана вітром, що здіймався, а сонце, попри нерівності ґрунту, вимальовувало її дуже красиву тінь.

IX

— Запевняю вас, що це правда, — повторив Мартен Сальє.

Його кругловиде рожеве обличчя сяяло від збудження, а маленькі сині чубчики іскрилися на кінці кожної волосини.

— Я вам не вірю, Сальє, — відповів археолог. — Я міг би повірити в що завгодно, але не в це. І ще в купу нісенітниць, чесно кажучи.

— От халепа! — скрикнув Сальє.

— Сальє, ви для мене перепишете третю «Пісню Мальдорора»[33],перевертаючи слова ззаду наперед і змінюючи орфографію.

— Так, учителю, — сказав Сальє, і втративши терпець, він додав: — Вам треба лише прийти й побачити.

Атанагор уважно на нього подивився й похитав головою.

— Ви невиправний. Я навіть не збільшуватиму вам покарання.

— Учителю, я вас благаю.

— Ну гаразд, піду подивлюся, — пробурчав Ата, переможений такою наполегливістю.

— Я впевнений, що це воно. Точно збігається з описом з підручника Вільяма Свиста.

— Мартене, ви збожеволіли. Так курсову лінію не знайти. Прощаю вам ваші пустощі, бо ви ідіот. Але намагайтеся тримати себе в руках. Ви ж уже не хлопчик.

— Але, в ім’я папки, це не байка...

Атанагор був вражений. Уперше з тих пір, як фактотум почав свій щоденний звіт, у нього з’явилося відчуття, що щось справді відбудеться.

— Ходімо подивимося, — сказав він. Підвівся і вийшов.

Тремтливі відблиски гасової лампи жваво освітлювали підлогу й стіни намету, вихоплюючи в глупій ночі конусоподібний об’єм. Атана-горова голова була в темряві, а решта тіла купалася в м’якому промінні розпеченої лампи. Мартен метушився коло нього, трусячи своїми короткими лапками й круглим задом. Вони опинилися в цілковитій темряві, лише Мартенів ліхтар вказував їм шлях до вузького й глибокого кратера колодязя, спуск у який вів до розкопок. Мартен поліз перший; він сопів, хапаючись за перекладини з червленого срібла, які Атанагор встановив для доступу у вибій, потураючи своїй витонченій нескромній естетській примсі, яку цілком можна йому пробачити.

Атанагор подивився на небо. Звично мерехтіла астролябія: три чорні спалахи, зелений, два червоні і дві паузи. Брезкла жовтава Велика Ведмедиця випромінювала світловий пульс слабкої потужності, а Оріон саме згас. Археолог знизав плечима й зістрибнув двома ногами вперед у колодязь. Він розраховував на шар сала свого фактотума як на майданчик для приземлення. Проте Мартен устиг відійти в горизонтальну ґалерею. Він повернувся, аби допомогти своєму патронові звільнитися з купи землі, в якій його сухоребре тіло проробило циліндрично-магматичну яму.

За одну міру ґалерея розгалужувалася, розкидаючи ходи в усіх напрямках, демонструючи масштаб вкладеної праці. Кожна гілка мала опорний номер, недбало накреслений на білій табличці. Під склепінням ґалерей вздовж сухого каміння безшумно бігли електричні дроти. Подекуди мерехтіли лампочки, віддаючи, поки не лопнуть, подвійну порцію світла. Було чутно хрипле дихання насосних станцій, що помпували стиснуте повітря, емульґуючи його до стану аерозолю. Ата-нагор видаляв із вибою суміш із піску, землі, каміння і перемелених пінпінаквангозів, які щодня діставали землерийні машини.

Чоловіки звернули в ґалерею під номером 7. Атанагор ледь встигав, аби не втратити з поля зору Мартена, що, збуджений до краю, стрімко просувався вперед. Ґалерея йшла прямою смугою, виритою за один прийом. У глибині тунелю стали вирізнятися тіні команди, що займалася складними потужними двигунами, за допомогою яких Атанагор збирав дивовижні знахідки, якими пишалася, лишаючись наодинці, уся Атина колекція.

Подолавши значну відстань, Ата відчув характерний запах, що відразу розвіяв будь-які сумніви. Помилки бути не могло: його помічники відкрили курсову лінію. Це був загадковий запах, що наповнював складну композицію висічених у скелі залів; сухий запах абсолютної порожнечі, якого набуває земля, поглинувши руїни зниклих пам’яток. Атанагор побіг. У кишенях дзеленчали різноманітні дрібниці, а молоток у шкіряному чохлі бив його по стегну. Світла поступово ставало більше. Досягнувши мети, Атанагор затамував подих в очікуванні. Перед ним працювала машина. Пронизливий свист турбіни, напівприглушений звукоізоляційною обшивкою, заповнював тісний закуток, а у величезній кільчастій трубі емульсора клекотіло повітря.

Мартен жадібно спостерігав за рухом круглих різців. Поруч з ним, голі по пояс, стояли два чоловіки й жінка і так само не зводили очей з машини. Час від часу один з трьох чітким упевненим жестом повертав важіль керування.

Атанагор розпізнав знахідку з першого погляду. Гострі зуби землерийних машин надкушували щільний шар, що загороджував прохід до гіпостайної зали — величезної, якщо судити за товщиною уже звільненої стіни. Команда вміло очистила дверний прохід, у якому шматочок за шматочком з’являлася ледь прикрита кількома міліметрами твердого суглинку стіна. Від неї подекуди відпадали шматки спресованої землі неправильної форми, коли камінь починав дихати.

Атанагор з зусиллям ковтнув і вимкнув апарат. Машина потроху зупинялася з ніжним звуком сирени, що затихала. Два чоловіки й жінка повернулися, помітили археолога й підійшли до нього. У закутку тепер запанувала наповнена тиша.

— Ви її знайшли, — сказав Атанагор.

Чоловіки протягнули до нього руки. Він їх по черзі потиснув і притягнув до себе молоду жінку.

— Бронзо, ти задоволена?

Вона усміхнулася замість відповіді. У неї були чорні очі й волосся, а шкіра цікавого темно-вохристого відтінку. Майже бузкові, гострі соски вивищувалися над двома пружними блискучими півкулями.

— Справу зроблено, — сказала вона. — Усе ж таки ми її відшукали.

— Тепер ви зможете кудись піти втрьох, — сказав Атанагор, пестячи її голу гарячу спину.

— Не може бути й мови,