Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Професоре, — повторив Амадіс.

— Або лікарю, — сказав Жуйрук. — На ваш вибір. Ви, я припускаю, педераст?

— Хіба не можна любити чоловіків і не бути педерастом? — запитав Амадіс. — Які ви всі зануди!

— Ви невихований грубіян, — сказав Жуйрук. — Яке щастя, що я не ваш підлеглий.

— Але ви мій підлеглий.

— Професоре, — сказав Жуйрук.

— Професоре, — повторив Амадіс.

— Ні, — заперечив Жуйрук.

— Що ні? — перепитав Амадіс. — Я кажу те, що ви мені кажете казати, а ви мені потому кажете не казати те, що я сказав.

— Ні, я не ваш підлеглий, — уточнив Жуйрук.

— Так.

— Так, професоре, — сказав Жуйрук, і Амадіс повторив за ним.

— У мене контракт, — повідомив Жуйрук. — Я не маю начальника. Ба більше, це я віддаю накази, коли йдеться про гігієну.

— Мене не попередили, лікарю, — сказав Амадіс, амадізуючись.

— От нарешті ви стали догідливим, — сказав професор.

Амадіс провів рукою по чолу. Ставало спекотно. Професор Жуйрук наблизився до автівки.

— Ідіть-но допоможіть мені, — скомандував він.

— Я не можу, професоре, — відповів Амадіс. — Археолог залишив мене тут стояти, як укопаний, я не можу розкопатися.

— Які дурниці, — сказав професор. — Це ж лише мовний зворот.

— Ви вважаєте? — занепокоєно запитав Амадіс.

— Пфу! — сказав професор, різко видихнувши Амадісові прямісінько в ніс.

Той злякався і став рятуватися втечею.

— От бачите! — закричав йому навздогін Жуйрук.

Амадіс повернувся з ознаками отруєння газом.

— Я можу якось вам допомогти, професоре? — запропонував він.

— О, а ви стали поступливішим, — зазначив Жуйрук. — Ловіть ось це.

Він кинув до рук Дюдю величезний ящик. Той його зловив, похитнувся і впустив собі на праву ногу. Наступної миті він правдоподібно зі-мітував професорові стильного фламандського фламінґо на одній нозі.

— Добре, — сказав Жуйрук, сідаючи за кермо. — А тепер спустіть цей ящик до готелю. Там і зустрінемося.

Він розворушив інтерна, що саме задрімав.

— Гей! Ви!.. уже приїхали!

— Ох!.. — блаженно зітхнув інтерн.

Наступної миті автомобіль спустився з дюни, наче смерч, і інтерн знову вткнувся у свою гидку серветку. Амадіс поглянув услід автівці, потім — на ящик і, кульгаючи, став прилаштовувати його собі на плечі. На жаль, спина в нього була кругла.

VIII

Дрібними кроками, відповідними до черевиків з гострими носаками, яким бежевий верх з драпу надавав гідного застарілого вигляду, Атанагор очолював караван. Його короткі коричнево-сірі штани лишали свободу руху його кістлявим колінам. Сорочка кольору хакі, вилиняла внаслідок неправильного поводження, випросталася з-за пояса. І щоб довершити образ — колоніальна каска, що лишилася висіти в наметі. Він її ніколи не носив. Атанагор думав про те, який нахаба цей Амадіс і що цей хлопчисько заслуговує на урок, і не на один, та й того було б замало. Він дивився на землю, як це притаманно археологам: не можна пропускати жодної дрібниці, адже знахідка часто є результатом випадку, що бродить собі звично біля самісіньких ніг, як про це свідчать письмена монаха Ортопомпа. Останній жив у десятому сторіччі в монастирі бороданів, де він був за старшого, бо єдиний володів мистецтвом каліграфії. Атанагор пригадував день, коли Сальє прийшов доповісти йому про присутність у їхньому краї пана Амадіса Дюдю. Слабкий відблиск надії тоді загорівся в його мозку (якщо це там відбувається) й підживлювався завдяки знахідці ресторану. Остання розмова з Амадісом повернула археолога в початковий стан затухання.

Тепер караван струсить трохи пилюку Екзопотамії. Ще одна зміна, можливо, з’являться приємні люди. Атанагорові було страшенно складно розмірковувати, адже в пустелі ця здатність швидко зникає. Тому його думки набували шаблонної форми виразу — слабкого світла надії, а здебільшого — відповідної простоти.

Отож, наглядаючи за випадком під ногами, поглинутий думками про монаха Ортопомпа й майбутні зміни, Атанагор помітив фраґмент каменя, наполовину засипаного піском. Та половина, що на поверхні, віщувала продовження, у чому археолог переконався, ставши на коліна й спробувавши відкопати камінь, але кінця-краю йому було не видно. Тоді він струснув гладенький ґраніт ударом молотка й тієї ж миті приклав вухо до зігрітої сонцем поверхні, на яку середній промінь падав трохи раніше саме в цьому місці. Він почув, як звук розходиться й завмирає у віддалених продовженнях каменя, і зрозумів, що знайшов не абищо. Він позначив місце щодо розташування каравану, аби бути певним, що зможе потім його відшукати, і старанно покрив піском видимий бік знайденої пам’ятки. Він ледь устиг закінчити, коли перша набита ящиками вантажівка пройшла перед ним. За нею їхала друга — теж поки що лише з вантажем та обладнанням. Це були величезні вантажівки, кількадесят археологічних молотків завдовжки, і вони радісно пихкали. Рейки й інструменти дзеленчали поміж брезентовими бічними бортами, а позаду червона ганчірка танцювала перед очима в археолога. Трохи далі посувалася третя вантажівка з людьми й баґажем. Останнім їхало жовто-чорне таксі, опущений прапорець якого знеохочував необачних пішоходів. Атанагор помітив у таксі гарненьку дівчину й помахав їй рукою. Проїхавши трохи далі, таксі зупинилося, ніби очікуючи. Ата поспішив до автівки.

Анжель, що сидів поруч з водієм, вийшов з авто й підійшов до Атанагора.

— Ви на нас чекаєте? — запитав він.

— Я йшов вам назустріч, — відповів Атанагор. — Добре доїхали?

— Стерпно, — сказав Анжель, — за винятком тієї миті, коли капітан спробував продовжити свій курс по суші.

— Цілковито вам вірю, — відгукнувся Атанагор.

— Ви пан Дюдю?

— У жодному разі! Я б не погодився бути паном Дюдю навіть за всі екзопотамські горщики Брітіш мьюзіума.

— Перепрошую, — сказав Анжель. — Я не міг знати.

— Нічого страшного, — відповів Атанагор. — Я археолог. Працюю тут.

— Дуже приємно, — сказав Анжель. — А я інженер. Мене звуть Анжель. А всередині Анна й Рошель.

Він вказав на таксі.

— Тут ще є я, — пробурчав водій.

— Звісно, — виправився Анжель. — Ми вас не забудемо.

— Мені вас шкода, — сказав Атанагор.

— Чому? — запитав Анжель.

— Думаю, вам не сподобається Амадіс Дюдю.

— Неприємно, звісно, — промимрив Анжель.

У таксі Анна й Рошель цілувалися. Анжель це знав і через те був не в гуморі.

— Хочете пройтися зі мною? — запропонував Атанагор. —