Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

Агата не розуміла як тут можуть жити вигадані істоти, яких ще не вигадали. Та чим більше про це думала, то найімовірніший варіант те, що тут час не йде. Тобто не має минулого, або майбутнього, лише один день у якому всі живуть.

За розмовою, хоча в більшості говорив хлопчик-зірка, а Агата лише подеколи щось запитувала, вони й не помітили як вийшли на квітучу галявину. У лісі дерева росли не надто густо, але сонячні промені не завжди потрапляли на траву, тому Агата ще не встигла висохнути, як-не-як перед цим в озеро впала. Але холодно не було, навіть тоді коли дув вітер.

Хлопчик підлетів над землею ніби когось виглядав.

— Навіщо ми сюди прийшли? — запитала дівчинка. Окрім гарних квітів та зеленої трави тут більше нічого не було, а тим паче того, що могло б її повернути додому.

— Потрібно запитати дорогу, — прозвучала відповідь.

— У кого? — Агата ще раз оглянула галявину, щоб переконатися, що нікого й справді більше не має. — Тут нікого не має окрім нас.

— Впевнена? — пролунав дівчачий голос позаду.

Агата повернулася та побачила дівчину невисокого зросту з ніг до голови вкриту квітами, що росли на цій галявині. Дівчина з цікавістю їх розглядала й зрозуміло, що помітила мокрий Агатин одяг.

— Її русалка у воду затягла, — пояснив хлопчик перед тим як його встигли запитати. — А я врятував.

— Зрозуміло, — весело промовила дівчина. Вона набрала повітря та дмухнула на Агату. Потік вітру був сильним, тому дівчинка ледве втрималася на ногах, але коли він припинився одяг був сухим, а навколо повільно літали пелюстки від квітів. — То ти, виявляється людська дівчинка. То маєш знати мене. Дозволяю вгадати.

Дівчина замовкла та посміхнулася. Агаті здалося, що це була найщиріша усмішка яку вона бачила у своєму житті.

— Пробач, але я не знаю хто ти, — тихо відповіла Агата, оглянувши дівчину з голови до п’ят. Можливо й справді не знала, а можливо не хотіла думати, згадувати всіх міфічних істот про яких чула.

— Ну в такому разі й не важливо. Я теж не знаю хто ти, — промовила дівчина, не схоже що вона хоч трішки засмутилася, — але якщо ти вижила та потрапила сюди, отже станеш схожою на нас. Тоді вже байдуже як тебе звали, яке минуле, хто твої родичі. Це лише минуле життя, про яке згодом забудеш.

Спочатку дівчина здавалася доволі милою, але коли до Агати дійшли сказані слова, бо до цього її увага була прикута до пелюсток що кружляли навколо, стало страшно.

— Цікаво ким ти станеш? — провадила далі дівчина.

— Взагалі то, для того й прийшли до тебе, — сказав хлопчик.

Дівчина здивовано поглянула на нього.

— Я пообіцяв допомогти їй повернутися додому. Через кілька днів вона стане такою як і ми. Ти знаєш як дістатися до саду, то скажи, будь ласка.

Розмова цих двох не аби як налякала Агату. Вони говорили так ніби вона й не стояла поряд, таке враження ніби зараз вирішувалася її доля. Ця дівчина знала набагато більше та й хлопчина також. Агата хотіла запитати, що вони мають на увазі, але не встигла.

— Через два дні, рахуючи з того часу, як потрапила сюди, якщо не встигнеш повернеться додому, то станеш однією з нас, — серйозно мовила дівчина, ніби роздумувала в голос. — Найкоротший шлях йде через річку. Перейдете, а потім увесь час вперед.

Хлопчик подякував та зібрався йти. Він напевне знав де знаходиться та річка. А Агаті, здається, ніхто не збирався нічого пояснювати. Їй нічого більше не залишалося, як довіритися та йти слідом за ним.

— Я, до речі, Повітруля, — стиха мовила дівчина услід та зникла, як тільки подув легенький вітерець.

Перейшовши галявину, вони вийшли до широкої річки. Згадавши як з води визирнула рука, Агата не наважувалася підійти близько. Річка була широкою та невідомо звідки починалася та закінчувалася, жодного якогось мосту, або чогось іншого, що допомогло б безпечно перебратися на інший бік. Лише велике каміння, яке оточувало острів посеред річки.

— Я можу легко перелетіти, а ось ти… — почав хлопчик-зірка.

— А я можу перейти по цих камінцях, — переконала Агата, хоч сама недуже хотіла підходити близько до води. Але подумавши, що це найкоротший шлях який допоможе повернутися додому, вирішила все ж піти.

Дівчина переконала хлопчика-зірку летіти вперед, та що вона може перейти без чиєїсь допомоги. Агата поволі підійшла до води. Якщо вона затримається занадто довго, то він точно повернеться. Вода була прозорою, видно кожен камінчик на дні. Течії не було, та й видно що зовсім неглибоко, тому Агата була спокійною і якщо щось буде пропливати поряд, то точно побачить. Перестрибуючи по каміннях вона потроху наближалася до острова. Каміння були дещо слизькими, тож Агата хвилювалася про те, щоб не впасти й знову не бути мокрою.

Застрибнувши на останній камінець вона зрозуміла, що далі лише білосніжний пісок. Агата обережно ступила на нього. На диво ноги не провалювалися, ніби це була земля, лише білого кольору. Дівчинка, не зупиняючись, хотіла якомога швидше перейти острів, а потім повернутися додому. Хоча скільки разів вона не запитувала, як саме можна це зробити, хлопчина завжди уникав відповіді. Здавалося, що він і сам не знає, але хоче допомогти.