Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

Поки перебігала острів, на якому росло не більше чотирьох десятків різних видів дерев, Агата гадала чи можна вірити хлопчику-зірці. Хоча вибору не було. Вона й гадки не мала як можна повернутися додому самотуж.

ЇЇ супутник чекав на іншому березі річки. Попереду в Агати були кущі, які утворили високу та густу  стіну. Що б пройти потрібно було відхилити гілки, за якими ховалася стежка. Між листям не пробивалося сонячне світло, тому було дуже темно. Але тільки-но хлопчина ступив у тінь усе навколо засяяло білим світлом, як-не-як він був зіркою. Агата вкотре запитала, навіщо вони сюди прийшли та просила пояснити про що саме вони говорили з Повітрулею, але відповіді не отримала, тож більше не запитувала.

Всю іншу частину дорогу йшли мовчки. Ніхто й слова не зронив та через кілька хвилин почулися голоси. Агата не очікувала ще когось сьогодні побачити. Хоча хто знає як тут іде час. Чи є взагалі день та ніч, чи все це один і то й же час. Агата не могла навіть  зорієнтуватися скільки часу вже тут перебуває.

Тим часом голоси, їхніх господарів поки що не було видно через густе гілля, ніби про щось сперечалися. Агата прибирала одну гілку за іншою, щоб відкрити собі шлях.

Знову галявина, але вже не така сонячна як попередня. Навпаки темна та похмура. Темно-зелене листя закривало все небо, жодного блакитного клаптика. Посеред галявини стояв невеликий круглий стіл з білою скатертиною. Він був майже порожній, лише три чашки з білим димом, який перемішався з туманом навколо. Навколо столу стояли три крісла.

За ними сиділи люди, які з першого погляду були схожі на тварин. Одна жінка зовні була схожа на лисицю. ЇЇ руда сукня, здавалося була не з тканини, а з шерсті. На руках одягнені чорні рукавиці до ліктів, довгий тонкий ніс, хитрі наполовину примружені очі, а пухнастий хвіст замінювало таке ж пухнасте волосся. Навпроти неї сидів чоловік, що скидався на товстенького сірого кота. На відміну від Лисиці, Кіт був одягнений у діловий коричневий костюм, а голова з маленькими окулярами повністю котяча. Він сидів та пив щось із чашки, яку взяв щойно. Лисиця почала щось говорити. Здається це вони про щось сперечалися. Між ними на третьому кріслі сиділа ще одна жінка. Вона була в чорній накидці з великого чорного пір’я, на яке спадало пряме руде волосся. На обличчі також було пір’я, але значно дрібніше, воно було навколо очей та на лобі, а потім ховалося кудись за голову, носа не було, лише чорний пташиний дзьоб. Вона участі в розмові не брала й взагалі здавалося, що спала, бо сиділа з заплющеними очима. Коли хлопчик-зірка ступив крок вперед Ворона, жінка найбільше була схожою саме на цю птаху, розплющила очі.

Лисиця, Кіт та Ворона сиділи разом за одним столом та чаювали, дивна компанія.

— Перепрошую, що відриваю вас від чаювання, — мовив хлопчина, Агата й уявити не могла, що він так вміє говорити. Гадала, що зараз він скаже “привіт, можна дещо запитати”, але він здивував.

Лисиця припинила говорити та повернула до них голову. Так зробив і Кіт.

— Невже це людська дівчинка, — Лисиця не запитувала, бо й сама знала відповідь. Агаті починала не подобатися це прізвисько, хоч називали не так часто. Голос жінки був трішки тихим та хитрим, як і належало лисиці. — Цікаво навіщо людській дівчинці сюди приходити?

— Її сюди привів хлопчик-зірка, це й так зрозуміло, — мовив Кіт.

— Я й не запитувала хто її привів, — різко відповіла Лисиця, — до того ж мені навіть не цікаво як саме потрапила сюди… Хоча…

Жінка встала зі столу, перед цим хитро примружилася та підійшла до Агати з хлопчиком-зіркою.

— Мені байдуже хто тебе сюди затягнув, але якщо ти сама якось прийшла, — Лисиця з захопленням розглядала Агату, — це вже дуже цікаво.

— Ти сама чудово знаєш, що це неможливо, — сказав Кіт також підійшовши до них.

— А як же “немає нічого неможливого”?

Кіт хотів щось відповісти, але його перебила інша жінка.

— Припиніть, ви своєю розмовою їх лякаєте, — промовила Ворона, вона також підійшла, — дайте хоч слово сказати.

— Я витягнув її з озера, тут неподалік, напевне це справа русалок, та пообіцяв повернути додому, але не знаю як саме. Можливо ви знаєте? — запитав хлопчина, бо зрозумів, що Агата навряд скаже хоч слово.

— Навіщо повертатися додому? — щиро здивувалася Лисиця. — Тут набагато краще ніж будь-де деінде.

— Хоч у чомусь у нас однакова думка, — погодився Кіт, — через певний час вона стане схожою на нас і буде вільною…

— Годі, — перервала його Ворона, — ви геть не враховуєте її думки що до цього. Ця дівчинка ще зовсім дитина, не думаю що за своє прожите життя встигла зробити все про що мріяла, аби раптово проміняти один світ на інший, — жінка присіла, аби вони з Агатою були на одному рівні. Тільки зараз дівчинка побачила блакитні очі. — То що, повертаєшся додому, чи залишаєшся?

— Повертаюся, — без жодних вагань відповіла Агата. Вона поки що мало що знала про цей світ, але знала що він тільки на перший погляд здається таким чудовим.

— Чудово, — весело промовила Ворона та вирівнялася, — я знаю як тобі повернутися.

— Невже ти одна? — разом запитали.

— Я також знаю кілька, — мовив Кіт.

— За те мої найнадійніші, — гордо сказала Лисиця.