Лойко Самум - Збірка: "Історії невідомих", Лойко Самум

Жінка-Ворона, яка стояла між ними важко видихнула та промовила:

— Коли ви вже почнете звертати увагу на думку інших? Кого вона сама вибере той буде говорити.

Всі троє повернули голови до Агати очікуючи її відповіді.

— Я… не знаю, — невпевнено мовила, — але точно це будете не ви.

Ворона зрозуміла, що мова йде про неї тому запитально вигнула одну брову.

— Ви схожі на ворону, а де ворона там і смерть, — відповіла Агата хоча й сама не знала чи це правда. Навіть не пам’ятає звідки це знає. Чи то почула, чи то прочитала, або ж взагалі щойно вигадала.

На це жінка лише розсміялася.

— Але ж ці двоє ще живі, хоч ми багато часу разом проводимо.

Зрозумівши як саме думає Агата, чоловік-Кіт та жінка-Лисиця почали доводити чому саме їм потрібно повірити.

— Гаразд, — погодилася Агата, — нехай будете ви.

Їй вже набридло тут бути, тому нехай вже хоч щось скажуть і вони підуть. Жінка ще раз посміхнулася.

— Ось що я тобі скажу, — Ворона відвела їх далі від Кота та Лисиці, які знову почали сперечатися, — маєш знайти білого кита. Знайдеш його та й повернешся додому.

Більше жінка нічого не сказала. Мовчки повернулася та пішла до столу. В Агати залишилося купа питань без відповідей, але запитати не встигла. Хлопчик-зірка потягнув її туди звідки вони прийшли.

Вона повірила Вороні, хоча не знала що робити з отриманою інформацією. Але повірила. Сама навіть не очікувала, гадала що Ворона буде останньою кому повірить. Але в один момент Агаті здалося, що з нею щось не те. На відміну від Кота та Лисиці, які були дуже схожими на тварин, Ворона здавалася людиною схованою за маскою з пір’ям. Руде волосся та блакитні очі зовсім не пасували чорному пір’ю ворони. Тому, можливо, вона й справді була людиною й знала як повернутися назад.

— Я, як Аліса в країні див, — тихо сказала Агата, вона зупинилася посеред дороги, — звичайно не такі великі пригоди як у неї, але й у мене було дивне чаювання, якщо це так можна назвати. Можливо і я лише сплю. Прокинуся і зрозумію, що це все був сон.

Хлопчик-зірка був поруч та мовчав. Здається він й гадки не мав про що вона говорить.

— Я знаю де може бути білий кит, — раптово вигукнула Агата.

Звичайно, що вона не була впевненою, але якщо уявити що все ж це й справді сон, то вистачить лише уявити кита і він опиниться там. І уявила. Агата подумала, що цей острів, що був посеред річки може бути китом, що довго лежить на дні. Тому на ньому й почали рости трава та дерева. Можливо, це доволі натягнуто та… дивно, але точно читала десь таку казку.

Поки ця думка не втратила сенс, Агата швидко бігла до річки. Ось вона вже стояла на березі та дивилася на острів.

— Гадаєш, цей острів може бути тим, що ти шукаєш? — запитав хлопчина. Він опинився поряд. Напевне всю дорогу пролетів за кілька секунд.

Агата не знала, що відповісти. Але щиро вірила, що це й справді цей білий кит, який поверне її додому.

— Не знаю.

— А якщо це й справді він, то що робитимеш далі?

— Не знаю.

Агата не знала ні те що робить зараз, а ні те що робитиме далі. Вона не мала відповідей, лише маленький вогник надії на повернення додому.

Чомусь вирішила, що потрібно піти на острів. З далеку точно нічого не зрозуміє. По камінню дісталася на нього. Це був звичайний острів. Агата йшла вперед, так ніби хотіла перейти на інший бік, але напівдорозі повернулася та пішла вбік. Дерев ставало все менше й менше. Далі їх взагалі не було, лише білий пісок. До води Агата не підходила, сіла там де завершувалася трава та тихо, майже пошепки сказала:

— Це ж і справді ти? Той білий кит, що поверне мене додому.

Тиша. Вона була лише кілька секунд, а потім острів трішки піднявся, так ніби вдихнув повітря. Агата вже втратила надію, лише тому, що не бачила як в острова розплющилися зелені очі.

Потрошку острів, що виявився величезним білим, як сніг китом, що пролежав у воді стільки що на спині виросли дерева та деякі квіти, піднявся у повітря. Агата сиділа майже на самому кінчику носа шукаючи за що можна триматися. Здавалося що, води в річці стало ще менше. Поки кит підіймався, ненароком розбризкав на берег.

Великі білі ласти заміняли крила. Здавалося, що кит не літав серед хмар, а плив поволі підіймаючись високо в небо. Найбільша водна тварина, що спокійно літає серед хмар поряд з птахами. Ця вигадка ніколи не стане реальністю. Але не в цьому світі.

Кит все підіймався вище й вище. Від сильного вітру Агата заплющила очі, відкрила лише коли вони зупинилися. Перше, що побачила був захід сонця. Вона пробула тут цілий день. Навколо жовті від сонця хмари та оранжеве небо, а якщо підняти голову можна побачити як ніч замінює день. Над головою був, здається, увесь космос. Темно-синє небо та білі зірки. Агата ніколи б не змогла уявити це все, тому рада була що побачила.

Розглядала кожну хмаринку, аби запам’ятати на все життя. Повернувши голову в сторону побачила хлопчика-зірку. Він літав у повітрі та ніби сяяв ще дужче. Яскравіше сяяла лише його посмішка. Він все ж дотримав свого слова та допоміг. Хоча, напевне, ще рано про це говорити. Він підняв голову до зірок, у небі щось білим спалахнуло. Це був знак, що йому час повертатися. Помахавши на прощання Агаті, він перетворився у невелику зірку та стрімко полетів до синього неба.