Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

– А може, ти щось інше хочеш? ― Раптом цікавлюся, відкушуючи невеликий шматок печива. – Борщу, наприклад… Або картоплі…

– Ні, дякую… – хихикає звідкись з-за холодильника. ― Я більше люблю солодке, господине. Залишиш мені на ніч печиво?

– А чому сам не візьмеш? – дивуюсь. – Все ж тут, у шафі та холодильнику…

― Ти за кого мене вважаєш? – обурюється. ― Я чесний домовик і красти не збираюся. А ось частування, спеціально для мене залишене, візьму. Будь ласка, господиня.

– Та залишу я, не хвилюйся, – тихо хмикаю. ― Звідки я могла знати, що у вас із цим все настільки суворо...

― Вибач, господиня. Я забув, що ти поки що не знаєш… – улесливо тягне, мабуть, боячись, що я, ображена, не залишу ласощів. – А хочеш, я тобі щось цікаве розповім?

― Що ти можеш мені розповісти? ― щиро дивуюся, знову кидаючи стурбований погляд на вікно. Де він так довго?

― Можу розповісти тобі про ту, кого ви все шукаєте, ― ледве чутно вимовляє, немов побоюючись, що нас можуть підслухати.

― Про Параскевію? 

Від подиву захлинаюсь й відставляю чашку. 

― Що ти можеш мені розповісти про неї?

– Дещо можу… 

– І що ж? – скептично вигинаю брову. 

Я хоч і знаю, що дух мене бачити не здатний, але від недовірливої ​​гримаси втримаються не в змозі. Дуже ця відьма всім голови морочити майстриня, а тут домовик, виявляється, допомогти може. Чому тоді інші не додумалися його розпитати, Гнат до прикладу?

– Ми, духи, здатні багато чого чути, – пихкає десь за спиною. ― Вам, людям, недоступні ці вміння. А ми ходимо по обидва боки буття, інакше як, на твою думку, нам ховатися від чужих очей? 

– А той бік – це що? 

Від хвилювання мій голос злегка тремтить.

– Той бік – це межа між нав'ю і яв’ю, – тихо відповідає домовик. – Туди нема доступу живим. Хіба що уві сні...

― Почекай! ― схвильовано вигукую і, забувшись, повертаюсь. Дух обурено шипить, і я, згадавши, вертаюся на місце. ― Що таке ці “нав” і “яв”?

― Яв ― це життя, дійсність, це справжнє, відьмочка, ― починає пояснювати домовик. ― Звідси прийшло ― наяву, з'явитися, явний... Це те, що ми бачимо, відчуваємо, де існуємо... А нав... ― від зловісного тону повзуть по спині мурашки. – Нав – це світ мертвих. Усі ми рано чи пізно йдемо в нав. Нав'ю життя закінчується. З наві приходять до нас мертві, навії.

– Тоді грань? – вже починаю здогадуватись.

― Грань ― межа між нав’ю і яв’ю, ― підтверджує мої думки співрозмовник. ― Провів межу між яв’ю і нав’ю Чорнобог, відокремлюючи світи один від одного, і потекла по цій борозні річка Смородина. А через неї Калинів міст перекинуто, – на розспів вимовляє домовик.

― Що прямо справжня річка? Як у казках? ― дивуюсь, захоплена розповіддю свого нового друга, й знову беруся за їжу, відкушуючи величезний шматок вівсяного печива.

– Ні, – хмикає той. ― Її так називають ― річка, щоб зрозуміліше було. Немає там води… Лише порожнеча. Я бачу на тобі її слід. Ти була на межі... І не раз. Ти мічена нею. І видима тепер для всіх нав’їх, – приголомшує мене заявою друг.

– Вони приходили до мене, – тихо зізнаюся. – Мертві, яких занапастила Параскева. Просили допомоги. А я не знаю, як допомогти…

Досі в серці віддаються болем спогади про всі безневинні душі, забрані жахливою відьмою, а в голові звучать їхні сповнені страждань і туги розповіді.

– Коли відьма помре, тоді й вони, сердешні, упокояться… А раніше ніяк, – похмуро відповідає домовик.

― То де ж ця відьма? – сумно зітхаю. 

Скільки часу б'ються в «Вікнах» над тим, як її знайти. Але тут раптовий здогад осяює мене, і я ледве не підстрибую від збудження. 

― Стривай... Ти хочеш сказати, що вона там. На межі?

Я знову роблю спробу повернутись, але вчасно згадую і зупиняюся, лише трохи подерся на табуретці. 

– Там-там, – впевнено заявляє. – Я бачив її. Щоправда, мигцем, але бачив...

― Чому ж Гнату не сказав? – дивуюсь, відчуваючи, як кров приливає до щік. Здається, що ось-ось і злочинниця буде в мене в руках...

– Не чує мене господар. Чи не бачить. Чаклун він, не відьмак… – засмучено сопить домовик.

– Ну, добре, – тягну я. – А інші? Ти ж не єдиний домовик. Чому інші відьми чи відьмаки не здогадалися запитати у своїх домашніх духів, чи просто про всяк випадок не перевірили цю саму грань?

― Та здогадалися вони, тільки відьма дуже хитра, ― пирхає мій співрозмовник. – Вона їх одразу ж чує та ховається добре. Або допомагає їй хтось… Тому треба тримати в таємниці все те, що я тобі розповів… Затямила?

Киваю, розуміючи, що він має рацію.

– А я? ― Від хвилювання стискаю руки в кулаки, буквально впиваючись гострими півмісяцями нігтів у долоні. – Я можу її знайти?

– Ти можеш. І тільки ти, – твердить домовик. – Між вами є зв'язок...

― Який зв'язок? Звідки?

– Кровний зв'язок? – хрипким зловісним пошепки заявляє дух.

Думки рояться в голові, наче бджоли біля вулика. Кровний зв'язок – це означає, що? Що ми з Параскевою родичі? Жах який! Ні, бути такого не може. Не вірю.

― Гей, домовику, ― тихенько кличу, бажаючи почути спростування своїм страшним припущенням. – Ти тут?

Але відповіддю мені слугує лише тиша. А за мить я чую, як у дверному замку шарудить ключ. Гнат повернувся...

Розуміючи, що нічого більше не доб'юся своїми питаннями – домовик не говоритиме при чаклуні – йду зустрічати. А завтра треба буде спробувати ще раз поговорити із духом. Від нього за цю неповну годину я дізналася більше, ніж за весь цей час... Дуже корисне знайомство виявилося.

Похмурий настрій Гната одразу впадає у вічі. Я розважливо вирішую не допитувати, і так зрозуміло, що у справі глухо. Краще нагодую бідолаху, може, подобріє, тоді я щось та й зможу дізнатися. 

Швидко накриваю на стіл, втілюючи свій підступний задум, і мовчки чекаю, коли настрій чаклуна хоч трохи зрушить у більш позитивний бік. Але мої очікування зазнають, на жаль, цілковитого фіаско.