Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

Розділ 11

Інга

― Що означає ― "Не ходити на пари"? ― гарчу, уперши руки в боки. 

На плиті булькає борщ, під кухонним рушником остигають пампушки з часником, у духовці настоюється запечена картопля з м'ясом. Знала б про те, яку новину мені повідомить Гнат, навіть пальцем не поворухнула б. Нехай би жував свої сухі бутерброди. У-у-у-у, чаклунисько!

Мало того, що приїхав уже пізно ввечері, то ще й накази свої роздає. Хоч би спасибі сказав за вечерю! 

Хоч по правді, він зізнався, що відразу відчув апетитний запах і похвалив аромати, що витають не тільки по всій квартирі, а й на сходовій клітці. Навіть, пом'явшись, крякнув, що, мовляв, не треба було так заради нього старатися... Дійсно не треба було, але ж звідки могла взнати, яку свиню він мені притягне! Та ще й шарілась від компліментів і розцвітала, як та, бляха, майська ружа! Аж соромно! 

– То й означає! – хмуриться, наче дивуючись, що мені незрозуміло. 

– Ми з тобою домовлялися, – нагадую цьому індивідууму з пам'яттю золотої рибки. 

― Обставини змінилися. Параскева стала сильнішою і єдине місце, де вона до тебе не дістанеться ― це мій дім, ― зізнається наче знехотя. 

Відчувши недобре, відразу зменшую оберти.

― Щось сталося? Це тому тебе викликали до Центру?

Тривога нарешті добирається до мого затуманеного впертістю мозку, і я починаю помічати, наскільки втомленим виглядає чаклун. Втомленим і стурбованим. Відповідати на моє запитання не горить бажанням, і я мовчки наповнюю глибоку миску густим ароматним борщем і ставлю на стіл. Мимоволі згадуються дитячі казки, у яких відьми добрих молодців годували, напували й у лазні парили. Не інакше, щоб розговорити заїжджих мандрівників і вивідати їхні секрети, бо ситий чоловік ― добрий чоловік. У лазні парити я нікого не збираюся, сам нехай хлюпається, а от нагодувати й хоч таким чином полегшити долю чаклуна, який мене захищає цілком прийнятно.

Не знаю, що подіяло на Гната, чи справді вечеря, чи він і сам вирішив поділитись інформацією, але його розповідь мене лякає не на жарт.

― Ти щось знайшов Виворотнях? ― Розмішую сметану у своїй мисці з борщем. Апетит зникає миттєво, але треба змусити себе проковтнути хоч пару ложок.

– Знайшов… – киває чоловік. – Декого… 

І підтискає губи, вдаючи, що дуже захоплений трапезою, а я розумію, що більше він нічого не збирається мені розповідати. Ну і добре. Сама все дізнаюся. Зрештою, сьогодні, як не крути, було дещо приємне, а саме, що консультацію з психологом довелося скасувати.

Наступного дня чаклун знову кудись зникає у справах, а мене залишає мучитися від нудьги. Першу половину дня я ще так-сяк тягну, витрачаючи на дзвінки батькам та Наталці, попереджаю останню, що захворіла і прошу переслати мені сфоткані на телефон конспекти пропущених лекцій, ще раз переконую подругу, що зі мною все гаразд. Повторюю заздалегідь придуману легенду про кохання, що раптово спалахнуло, і переїзд до хлопця. Потім сідаю за підручники й відлипаю від них тільки тоді, коли в животі починає голосно гурчати від голоду. Але апетит, тільки-но ступаю на кухню, зникає остаточно, зате з'являється знову образа на Гната. Ну, хоч трохи інформації він міг мені розповісти? Наче мене це зовсім не стосується, адже домовлялися з ним. 

Зітхнувши, наливаю в чашку молоко й повертаюся до шафки за печивом, але дивний звук за спиною, схожий на голосний ляскіт, змушує мене завмерти від страху. 

Повільно закриваю скрипучі дверцята буфета, намагаючись не помічати, як по спині пробігають мурашки жаху. 

― Ти печивко таки візьми, ― раптом лунає буркотливий голос старечий голос. – Я до нестями вівсяне люблю.

Пискнувши від страху, знову відчиняю дверцята і починаю шарудіти пакетом у пошуках ласощів.

Може, це мені тільки здається? Може, це з голоду в мене слухові галюцинації? Ось повернусь зараз до столу, а там нікого немає і близько...

Тихо рахую до десяти, намагаючись заспокоїтися і, затиснувши в руках упаковку з печивом, починаю повільно повертатися.

― Замри, капосна! ― волає голос, і я відразу застигаю, як зачарована. ― Бач що надумала?! На духа домового дивитись. Совісті немає в тебе, відьма!

― К-к-к-кого? ― зуби вибивають дріб, а руки тремтять, мов у лихоманці.

Я чудово знаю не з чуток, які можуть бути небезпечні потойбічні сутності. 

― Домового, ― знову починає цямкати істота, спритно висмикнувши з моєї руки печиво. ― Совісті немає у вас, охламонів. Зовсім зголоднів. І гаразд цей... чаклун, мужик, що візьмеш? Але ти, господине, могла б хоч молока чашку на ніч залишити, га? Жадоба...

– Яка я тобі господиня, – обурено фиркаю. – Так… гостя.

– Гості борщі не варять, – розважливо зауважує дух, ні на мить не припиняючи цямкати.  

У мене знову бурчить у шлунку, і я притискаю долоню до живота, нарешті, згадуючи, що це взагалі моя вечеря, а не домового.

― Молоко, між іншим, я для себе наливала, ― тихо бурчу, намагаючись у відображенні скляних дверей буфета розгледіти нахабного гостя.

– Я ж кажу, жадоба, – відповідає дух, ставлячи чашку на стіл. ― Молока для мене, бідолашного, пошкодувала.

Щоки миттєво обдає жаром, ніби мені й справді було шкода ласощів.

– Та, їж собі не здоров'я… – тихо кажу, опускаючи погляд. Дожила, Інго… Домовиків підгодовуєш і спілкуєшся з ними. Які ще сюрпризи приховує мій відьомський дар?

Кидаю скоса погляд на вікно і помічаю, що за ним уже настали сутінки. А Гната все немає і немає. Серце на мить стискається у тривозі. Хоч би з ним все було добре. Я й близько не знаю, на що здатна дзеркальна відьма, але щось усередині підказує, що ми цілком можемо її недооцінювати, інакше чому вона настільки впевнено тримається?

― Сідай за стіл... Я вже сховався, ― перебиває мої тяжкі роздуми голос домовика. ― Сама поїж. Знаю, що з ранку в тебе макової росинки в роті не було. Спостерігав за тобою.

Швидко беру чисту чашку, наливаю молоко, цього разу вже точно собі, та влаштовуюсь за столом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍