Богоміл Райнов - Пан Ніхто

від тераси, ловлю відповідний момент, хапаю все ще потонулого в солодкий наркоз Тіма чи Тома і без зайвих церемоній заштовхую в багажник. Добре, що мені прислали цього метиса, досить щуплого і легкого для маніпулювання, а не якогось велетня типу отого в шоколадному костюмі. Нічого дивного: з велетнями у даний момент сутужно. Особливо після нічного матчу. Хоч це не значить, що запаси не будуть поповнені найближчим часом.

Отже, Ральф Бентон. Мій тихий і порядний сусід. Мій звичний партнер у цих сонних домашніх каре. Значить, настав час перейти до іншої гри. Причому вже з відкритими картами.

Я повертаюсь назад у район головної вулиці й зупиняю машину біля першої ж телефонної кабіни. Набираю номер і чекаю знайомого запитання і знайомого голосу.

«Це Лоран, дорогий приятелю», — повідомляю я.

«А, Лоран! Я тільки-но думав дзвонити вам. Що ви скажете з приводу невеличкого бриджу?»

«Чудова ідея, хоч і не зовсім вчасна. Я б надав перевагу невеличкій розмові наодинці».

«Ви ж знаєте, що для вас я готовий на все», — м'яко озивається Ральф.

«Але спершу мусите віддати мені того хлопця, якого ви не знати за що побили. Інакше я змушений буду вдатися до певних санкцій над вашим Тімом чи Томом, який у даний момент задихається в моєму багажнику».

У трубці чується короткий тихий сміх американця: «Ну, значить, я милосердніший від вас. Ваша людина знаходиться не в багажнику, а в моєму гаражі. І зовсім не побита. Так що можете в будь-який час приїхати і забрати її. Не забувши, звичайно, повернути мені слугу. Мушу вам сказати, що без цього слуги я зовсім безпомічний».

Я вішаю трубку і вскакую в машину. Але їду не на Кірхенфельдбрюке, а на сусідній міст, хоча й не допускаю, щоб противник був настільки тупий, щоб двічі підряд повторювати той самий номер. Якийсь час безцільно петляю різними вулицями, аж поки переконуюсь остаточно, що я вільний від небажаної компанії, потім зупиняюсь у маленькому провулку, виходжу на другий, знаходжу потрібний будинок і ліфтом, — мені вже починає ставати не по собі від ліфтів, — піднімаюсь на найвищий поверх.

— Ти, здається, здурів! — шепоче зляканий Борислав, коли, відчинивши двері, стикається зі мною.

— Намагаюсь не дійти до цього, — бурмочу я, заштовхуючи його досередини, і зачиняю за собою двері. — Дай чогось випити!

Він проводить мене у затишний хол, більш-менш схожий на мій, але без того заспокійливого зеленого кольору обоїв, ставить на стіл пляшку віскі і рушає за допоміжними матеріалами.

— Облиш, — зупиняю його. Обійдеться й без льоду. Нема часу. Наливаю собі трохи. Випиваю одним духом і повідомляю:

— Боян попався. Іду його виручати, зустріч через півгодини у віллі Ральфа Бентона. Мабуть, Бентон — шеф усієї комбінації. Тому досі сидів у тіні.

Наливаю ще трохи, аби тільки не сидіти без діла, і додаю:

— Друге. Ось тобі ключ. Девіз — «Зебра». У Кантональ-банку. Сейф Ганева або, якщо хочеш, його дочки. Всередині знаходиться друга частина досьє — прізвища. Забереш завтра з самого ранку й відішлеш за призначенням. І ще ось що: мені потрібна довідка про віллу в Лозанні. Записана, очевидно, на Горанова або на його дочку. Розшукай будівельну фірму, а також іншу, — я роблю багатозначний жест, — якщо така існує. Коли вона справді існує, знайди людину, підходящу для цього діла.

Я випиваю вже згадану добавку і докидаю просто для уточнення.

— Бояна, звичайно, ти доставиш! Ну, я зникаю!

Борислав не промовив ні слова: все ясно і так. І хоч по його обличчю видно, що після такої довгої розлуки він мріє про дружню розмову, єдине, що він нарешті каже, має чисто професійне значення:

— Отже, комбінація з машиною залишається та сама?

— Та сама: порядок вулиць — за порядком днів.

Я тисну йому руку, по-батьківськи поляскую по плечу, хоч він майже моїх років і вищий на якихось кілька сантиметрів, — чудовий партнер для Флори, треба буде йому колись про це сказати, — і вискакую з квартири.

— Приведіть хлопця! — коротко наказує Ральф шоферові. І, обернувшись до слуги, що стоїть біля мене ні живий ні мертвий, кидає:— А ви забирайтеся звідси!

Потім люб'язно додає на мою адресу:

— Сідайте, Лоране. Що будете пити?

— Те що й ви, Бентоне. І, якщо можна, з тієї ж пляшки.

— Який бич нових часів… — меланхолійно бурмоче американець, направляючись до візочка з напоями.

— Що саме?

— Підозріливість.

— Звичайна обережність, дорогий, нічого більше. Причому, здається мені, цілком природна після того, як учора по обіді ваші люди постаралися, і якоюсь мірою не без успіху, побити мене, увечері пробували вбити, а сьогодні захопили мого юного приятеля.

— Неминучі службові процедури, Лоране. Ви ж знаєте, що не я їх вигадав. Я лише чиновник. Так само, як і ви. Безособова ланка в системі. Яка не має права на приятельські почуття.

Він говорить, як завжди, тихо, апатичним голосом, який навряд чи здатний передати щось інше, крім спокою й байдужості. Так само, як і чорні меланхолійні очі з їх немовби відсутнім поглядом, який ховається у напівмороці під повіками. Так само, як ліниві жести, якими він наливає нам обом по чарці кальвадосу.

— За ваше здоров'я, Лоране!

Я вже наміряюся сказати йому щось з приводу здоров'я, але в цей момент заходять шофер і Боян. На щастя, живий і здоровий. Навіть і без помітних слідів тілесних ушкоджень. Хлопець кидає на мене швидкий погляд, у якому відданість змішана з почуттям вини, й опускає очі. Мені хочеться сказати йому щось підбадьорливе, але я відчуваю, що в горлі у мене спазма. Він вирушав такий задоволений серйозністю завдання. Такий щасливий, що заслужить довір'я, і, ледве почавши, провалився. Мені хочеться йому сказати, що треба звикати до прикрощів… що інакше перемоги не досягти… що такі речі з кожним можуть трапитись і що вони не такі вже фатальні. Але що я можу сказати йому в цій віллі ЦРУ, перед цією людиною ЦРУ, яка флегматично спостерігає за нами з-під напівопущених повік.

— Ну, йди, — бурмочу я. — Повертайся додому і не переживай.

«Повертайся додому» означає повертатися на батьківщину, і Боян це розуміє, як розуміє й те, що повернеться не переможцем. Він знову зводить на мене очі, засоромлений і пригнічений, і лише киває головою.

— Не переживай, — повторюю я, щоб додати йому трохи бадьорості. — Ніхто не помер.

І піднімаю руку на прощання. А він повільно рушає до виходу інертними кроками, якими йдуть переможені.

— Ваші люди, виявляється, чутливі, — констатує Бентон, коли ми залишаємося удвох.

— А ваші ні?

— Звичайно.