Богоміл Райнов - Пан Ніхто

Але найбільше до болю. Гадаю, що це плюс. Наше заняття — не для сентиментальних людей.

Я не вважаю за потрібне заперечувати. Американець також мовчить, і я користуюсь паузою, щоб ще раз обдумати наступний хід. Ризикований хід. Але, з іншої точки зору, не такий уже й ризикований. Дві частини досьє, в тому числі й найважливіша, уже забезпечені для Центру. Боян відправиться на батьківщину. Борислав поза підозрою. Єдиною заставою в цій грі з відкритими картами залишається моя власна персона. А коли ризикуєш тільки собою, гра йде легше. Інакше тебе не залишає таке відчуття, немовби граєш на державні кошти.

Американець стоїть, напевно, щоб не м'яти новий костюм, і, недбало обпершись на камін, терпеливо чекає. Він дуже добре розуміє, що я прибув не лише для обміну полоненими, але хоче показати, що в нього є час. Я теж не поспішаю. Особливо поки ми тут, у цьому будинку, екіпірованому ЦРУ. Мається на увазі, екіпірованому апаратурою для підслухування.

— Не знаю, чи треба дякувати вам за те, що сталося, чи можна відправитись і без цих світських манер, — бурмочу я, підводячись.

Бентон дивиться на мене з ледь помітним відтінком здивування; вловивши його погляд, я роблю красномовний жест у напрямку дверей: мовляв, «вийдемо надвір». Тінь здивування в чорних очах змінюється тінню насмішки, однак він киває, і ми разом рушаємо до виходу.

— Сподіваюсь, ви не задумали якогось дурного трюку, — кидає американець, коли ми виходимо на асфальтовану алею.

— Будьте спокійні, — відповідаю. — Такі речі — ваша монополія. Хотілося просто уникнути апаратури, якою вас, очевидно, підслуховують. Адже у вас, коли не помиляюсь, саме така система: один одного підслуховує.

— Хай вас не турбує наша система. В даному разі це абсолютно не має значення. Не думаю, щоб у нас з вами була тема для бесіди, не призначеної для третьої особи.

— Побачите, що ви помиляєтесь, Бентоне. І то через кілька хвилин. Маленька прогулянка в ліс — і готово. Якщо тільки ви не боїтеся темряви.

Він не вважає за потрібне відповідати, і ми повільно рушаємо алеєю вгору. Звичайно, навколо не так уже й темно, щоб аж дрижати: люмінісцентні лампи, хоч і не часті, досить ясно освітлюють дорогу.

— Ви маєте щастя, Лоране… — бурмоче американець через деякий час.

— Це мені й інші говорили, але, на жаль, без достатніх пояснень.

— Маєте щастя, що я нанюхав вас дуже пізно… Що оті різні жінки відволікли мою увагу і я дуже пізно засік вас. Інакше ви давно вже були б поза грою…

— А що б ви від цього виграли? Тільки й того, що зруйнували б наше каре, це миле й тихе каре, і позбулися б майбутньої розмови, — і, стишуючи голос, кажу йому — Я хочу дещо запропонувати вам, Бентоне. Але перед тим мушу знати, що вас насправді цікавить — діаманти чи досьє…

— Весь пакет, — так само тихо й ні на секунду не запнувшись відповідає Ральф, немовби давно чекав цієї репліки.

— Якби в моєму розпорядженні був весь пакет, мене уже б гут не було і я б не розмовляв з вами, — зауважую йому. — Але і вам, думаю, весь пакет не потрібен. Вам потрібні камені.

— Мені особисто — так! — підтверджує американець. — Проте у мене є й шефи.

— Бачте, Бентоне: ви професіонал, отже, вам мусить бути ясно, що ці досьє вже небагато варті, раз ми в курсі справи.

— Мені особисто ясно. Проте у мене є й шефи.

— Досить тицяти мені в ніс тими вашими шефами, — бурмочу з ноткою роздратування.

— Ви теж професіонал, а все-таки, видно, не розумієте, — спокійно каже мій співбесідник. — Після того як цей маленький, але добре організований інформаційний центр був зруйнований необдуманими діями Горанофа, після того як Пенеф також провалився, після того як стало ясно, що найрізноманітніші сили з різних мотивів проникли в сектор, донедавна строго законспірований, — цілком природно, що мої шефи наполягають на якійсь, хоча б частковій, реабілітації моєї служби. І цю реабілітацію змушені будете оплатити ви. Ви особисто, а не якийсь недоросток, як отой ваш хіпі. Якщо ж ви нічим іншим не зможете оплатити, доведеться взяти ваше життя.

Його слова, хоч і позбавлені дешевих погрозливих інтонацій, звучать досить серйозно, але я все ще не знаю, наскільки вони справді серйозні і наскільки Ральф старається — як прийнято на початку торгу — переконати мене, щоб я не приписував собі зайвої ваги, тому що на порозі смерті людина небагато важить.

Ми вийшли на заокруглений перевал: по один його бік, у самому низу, мирно спочиває квартал вілл, усіяний лампами, що кидають короткі яскраві промені на густе листя дерев, а по другий бік темніє ліс, у якому тягнеться освітлена доріжка, наче якийсь глухий і порожній коридор. Повільно простуємо цим коридором, поки не доходимо до першої лавки, тієї самої, де я застав Віолетту з маленьким ведмежатком на колінах.

— Може, сядемо? — пропоную я.

Ральф підозріло дивиться на дерев'яне сидіння, бридливо мацає його рукою, потім бурмоче:

— Чому ж ні? Сідайте.

Я сідаю, він залишається стояти біля лавки, щоб часом не забруднити свій чудовий сірий костюм.

— Ви прекрасно знаєте, Бентоне, що прикінчити одного чи двох таких, як я, — це ніяка не реабілітація. І, як людина розсудлива, напевно розумієте, що показна реабілітація — пуста справа і що єдино суттєвим є виграш.

— Ви впертий. Чули ж: у мене є шефи. А ви знаєте, що в такій системі, як наша, це вирішує все.

— Нічого не вирішує. Ви забираєте діаманти і зникаєте.

— Не говоріть дурниць, — відповідає він.

Потім ставить бездоганну чорну туфлю на сидіння, якийсь час вдивляється в неї, і, несподівано звівши очі на моє обличчя, запитує:

— А діаманти у вас?

— Зараз ні.

Американець сміється своїм коротким невеселим сміхом.

— Я так і передбачав.

— Не поспішайте з передбаченнями. Я впевнений, що найближчим часом справді роздобуду їх. Лише заради того, щоб мати задоволення запропонувати вам.

— І вони напевно будуть типу тих, які ви вже запропонували Пенефу.

— Я нічого не пропонував Пенефу.

— Не вірю. Але в даному разі це не має значення… І яким чином ви збираєтесь роздобути діаманти?

— Найпростішим: порившись у тайнику.

— Сподіваюсь, це не той тайник, де стільки людей уже рилося…

— Звичайно, ні. Я маю на увазі не сейф у холі Горанофа.

— А що ви маєте на увазі?

— Щось таке, про що ніхто не підозріває. Ніхто, в тому числі й дочка Горанофа, яку ваш Кьоніг діймає хитромудрими запитаннями. Але погодьтеся: назвати вам тайник означало б віддати