Богоміл Райнов - Пан Ніхто

— Тоді можна завтра ж підскочити до банку, — пропонує вона, явно задоволена з того, що може подарувати мені річ, яка для неї самої не має ніякої вартості.

— Чудово. Тільки треба зробити це так, щоб оті люди, які проявляють стільки цікавості до вашої особи, не завважили нас. Банк… Сейф… Для них цього досить, аби дійти і до наступної думки — про діаманти.

Вона мовчки киває. Потім раптом її осіняє геніальна ідея. Вона запускає руку в свою сумку і подає мені маленький секретний ключ:

— У такому разі вам ліпше піти самому. Ось ключ. Але не забудьте і девіз: «Зебра». В цьому банку замість цифрового шифру користуються девізом.

Бурмочу мерсі, недбало беру ключ і кладу в кишеню, все ще не в стані повірити тому, що сталося. Стільки складних комбінацій, стільки підслуховування й підстерігання, стільки зіткнень і ризику лише для того, щоб настав момент, коли в якійсь переповненій бабськими капелюхами кондитерській якась невинна істота, порившись у сумці, передасть тобі ключ від секретного архіву.

Жінка навіть не могла припустити, що ці нікчемні папери коштують більше, ніж усі діаманти, тому що від них залежить спокій мільйонів людей і цілої країни. Але що їй до цієї країни, про яку вона лише чула і яку навіть не виявляла бажання побачити.

— Я чудово розумію, що це не бозна-яка послуга, — наче крізь сон доноситься до мене голос Віолетти. — Але все ж сподіваюся, що й ви проявите чуйність, не стільки заради послуги, скільки заради приятельських почуттів.

— Розраховуйте на мене, — кажу їй. — Я не допущу, щоб навіть волосинка упала з вашої голови.

І киваю напівголій кельнерці, щоб розрахуватись.

Я не сказав, що сьогодні п'ятниця. І як завжди у цей день і в цей час, я стою на терасі за кілька кроків від того фатального Кірхенфельдбрюке, який учора ввечері мало не додав до своїх численних історичних особливостей ще одну: лобне місце вашого покірного… але обминемо особисті імена.

Дні вже значно довші, навіть досить довгі, оскільки стоїть початок червня; у такий час ще зовсім видно, і мені хочеться глянути через парапет, щоб угледіти на нижній площадці Бояна, замаскованого під хіпі. У принципі це неважко, оскільки в короткий пообідній час та ще по п'ятницях тераса безлюдна, якщо не брати до уваги одного-єдиного літнього громадянина, який ліниво прогулюється під деревами. Але, як на зло, саме в умовлену хвилину громадянин знаходиться за кілька кроків від мого звичного місця біля парапету, отже, щоб не пропустити передачу, доводиться сісти на ближню лавку.

Авторучка попереджувально потріскує, і я уловлюю голос. Однак це голос не Бояна:

— Ваш приятель не може прийти через стан здоров'я, — каркає в апараті неприємно чужий голос. — Він лежить побитий біля входу в підйомник у нижньому місті…

— Прийнято, — відповідаю я і з полегшенням помічаю, що літній залишив майданчик і попростував до моста. — Маю передати щось важливе…

У ту ж мить кількома стрибками підлітаю до парапету. Внизу, якраз на тому місці, де мусить бути Боян, зараз стоїть щуплий невисокий чоловік, постать якого мені неясно знайома.

Не знаю, чи зараз час для подібних розмірковувань, але мушу зауважити, що у психології поведінки існують стереотипи, хоча й осмислені з практичної точки зору, але небезпечні саме тим, що вони стереотипи. Тому, перш ніж діяти в той чи інший спосіб, завжди треба подумати, чи противник не чекає від тебе саме такого кроку і чи не побудував він свій план якраз на цій можливості.

Отже, чого в даному випадку противник чекає від мене? Що я помчу до підйомника і вскочу в пастку? Чи стрибну на цього, що внизу, і також потраплю в пастку? Чи не є обидва ці вчинки однаково ризиковані з точки зору професіонала? «Скажи, чи не дурні вони з професійної точки зору?» — подумки звертаюсь я до Любо. Та Любо мовчить, задумливо дивлячись униз, туди, де мав би бути Боян. Я б на його місці також мовчав, якби йшлося про мого сина.

Але, хоча йдеться не про мого сина, у мене немає сил стояти у бездіяльності й обмірковувати справу з самим собою, притому з точки зору професіонала. Думка про те, що я допущу, щоб хлопця спіткала батькова доля, навалюється на мене таким тягарем, що я ладен з шкіри вистрибнути. А оскільки з шкіри вистрибнути неможливо, я стрибаю з майданчика. Стрибаю і з триметрової висоти звалююсь на того, що внизу.

В першу мить у мене таке враження, наче я його розчавив, але виявляється, що не зовсім. Щоб уникнути можливих і абсолютно зайвих у даний момент дурниць з його боку, вганяю кулак йому в обличчя. Смагляве обличчя з великими очима і чимось жіночим у виразі. Обличчя Тіма чи Тома. Я їх завжди плутаю.

— Хто тебе послав? — питаю впівголоса, хапаючи метиса за шию.

— Не можу сказати, — хрипить він.

— Тоді тобі кінець. Отут. Зараз же.

Для переконливості стискаю трохи сильніше тонку шию. Великі очі Тіма чи Тома стають ще більшими — здається, ось-ось вискочать. Ослаблюю свої ручні кліщі, щоб дати йому можливість говорити, і знову шепочу:

— Хто тебе послав?

— Хазяїн.

— Ральф Бентон?

Метис ствердно зводить важкі повіки.

— Де Боян?

— Поняття не маю. Я його ніколи не бачив. Я сказав те, що мені звеліли сказати, — мимрить Том чи Тім уже більш охоче з безнадійною думкою, що мокрому дощ не страшний.

— А де мала стояти людина, якій ти передаєш?

— Поняття не маю, — повторює той. — Мені сказали, десь метрів за двісті звідси. Звеліли передати те, що мені сказано.

«Бачиш? — мені здається, що я нарешті чую голос Любо. — Хлопець не видав нічого. Просто вистежили і засікли, де й коли він стоїть. А потім його схопили і відібрали апарат. Але хлопець не видав нічого». — «Тепер мовчи, — кажу йому. — І не заважай мені працювати. Іншим разом обміркуємо ці речі».

Однак я теж задоволений, що Боян не проговорився. І що рефлекс не обманув мене. Обманув би, якби я помчав до підйомника. Чоловік, якого я тримаю за шию, продовжує перелякано водити великими очима. Попускаю ще трохи кліщі, щоб він міг дихати. Зараз він обов'язково мусить дихати. І чим глибше, тим краще. Бо, тримаючи його однією рукою за шию, я другою притискаю йому до рота одну з уже відомих ампул з наркотичним газом. Потім відтягую його під ближній кущ і швидко простую на Беренплац.

Хвилин через десять зупиняю машину за кілька кроків