Богоміл Райнов - Пан Ніхто

якщо говорити про мої особисті потреби. Батько повністю забезпечив мене довічною рентою. Але якщо я матиму якусь велику суму, дійсно велику суму, то збудую в Лозанні на березі озера світлий і сонячний дитячий будинок. Я вже навіть вибрала місце — великий парк з галявинами й високими деревами. Ви точно вгадали: у цих пансіонах я провела невеселе дитинство, причому, зауважте, у досить дорогих пансіонах. А яке воно у бідних дітей? Мій будинок, якщо я все-таки колись його споруджу, призначатиметься тільки для бідних дітей.

— Мрія благородна, — визнаю я. — Але для того, щоб народилась така гарна мрія, у вас, напевне, мусили бути якісь надії.

— Вгадали, — вона мляво усміхається. — Але оскільки ми говоримо про мрії, що б ви зробили самі, якби одержали жменю діамантів?

— Я не проявляю ніякісінького інтересу до цих каменів.

— А до їх вартості у грошах?

— Так само.

— І якби вони до вас потрапили, ви б їх просто викинули на вулицю?

— Ні, звичайно. Але я з легким серцем відступив би їх тому, у кого на них більше прав, ніж у мене.

Вловивши її погляд, по-дитячому недовірливий, спішу додати:

— Розумію, що для вас це, можливо, звучить неправдоподібно, але це — сама істина. Хоч звідси не випливає, що я зовсім безкорисливий. І якщо наша сьогоднішня розмова триватиме так само щиро, як і почалася, гадаю, я зможу сказати вам, на що саме націлений мій інтерес.

Віолетта знову дивиться на мене, але недовір'я в її погляді починає розсіюватись. Немовби намагаючись повністю виправдати мої сподівання, вона каже просто:

— Я знаю про ці діаманти, месьє Лоран. Не з вуличних пліток, а від батька. І якраз на цьому базувались мої надії, про які ви сказали. Ще багато років тому, почувши про камені, я вирішила колись зробити з них щось таке, що наповнило б змістом моє життя.

— Намір ваш досить благородний, і це дає вам перевагу перед іншими претендентами, — визнаю я.

— Думаю, що моя перевага забезпечується також законом про спадок, — усміхається вона знову.

— З одного боку — так, а з другого — ні, — бурмочу я. — Не знаю, що вам говорив батько, але в дійсності історія з цими діамантами досить-таки заплутана…

— Батько не вдавався в деталі. Він просто сказав, що колись я успадкую від нього коробочку з каменями, котра повністю винагородить мене за ту самотність, на яку я була приречена… Бідолаха… Він вважав, що для мене самотність — страждання…

— Невже вона вас не гнітить?

— Анітрохи. Мене лякає не самотність, а спілкування. Якщо судити лише з моєї балакучості, то можна прийти до зовсім помилкових висновків. Я страшенно нетовариська людина, месьє Лоран.

— Однак кожен відчуває потребу в спілкуванні

— Я також. Але з дітьми. І якщо я хочу одержати те, що мені належить по закону, то не з метою нагромадження процентів у банку. Тільки ж, судячи, з ваших натяків, мої права на камені, видно, не такі вже й безперечні, як твердив батько…

— Я цього не казав, — поспішаю заперечити їй.

— Облиште заспокоювати мене. Я хочу знати саму істину. І якщо ці діаманти справді не належать мені, можете бути певні, що я не посягну на них, навіть якби ви зараз поклали їх переді мною на цьому столі.

— На жаль, я безсилий зробити де. Але можу відкрити вам істину. Це десять діамантів виняткової вартості, з яких ваш батько не так давно продав найменший, тож у даний момент каменів дев'ять. Колись вони належали одному грецькому мільйонерові, але нацисти пограбували його, а потім продали здобич вашому батькові, який, можливо, навіть не знав, звідки ці камені…

— І все-таки вони крадені…

— Ну, так. Проте колишній власник давно мертвий, спадкоємців також не залишилося, отже, немає жодного законного претендента, не кажучи вже про те, що час покрив усю цю історію давністю…

— І все-таки вони крадені… — немовби сама для себе повторює молода жінка.

— Однак крадені не вашим батьком. Та й, мабуть, батько заплатив за них досить солідну суму.

— Справді… — знову промовляє вона, ніби сама до себе. — Може, ви маєте рацію… Все ж мушу зізнатися, що після вашої розповіді ці діаманти одразу потьмарились у моїх очах…

«Так само, як білий сапфір Розмарі», — майнуло у мене в голові.

— Якщо ви задумали використати їх на таку благородну справу, то немає ніяких причин, щоб вони потьмарились, — кажу я рішуче. — Невже буде краще, коли вони потраплять до рук шахраїв і пожадливих людей?

— Дай боже, щоб ви були праві, — все ще з ноткою вагання відповідає вона. Потім пригадує:— А яку мету переслідуєте ви?

— Я відповім вам прямо, оскільки вірю вам вже тому, що ви болгарка…

— О, болгарка! Сильно сказано, — усміхається вона своєю анемічною усмішкою. — Я ніколи в житті не бачила Болгарії.

— А хотіли б побачити?

— З якою метою? Мене ніщо не зв'язує з цією країною. Та й подорожувати я не люблю. Кожна подорож — це розчарування. Як і кожне знайомство. Як і кожна переміна. Здалека речі завжди виглядають кращими. Світ також здається кращим, коли дивишся на нього через вікно кімнати або екран телевізора. Дійсність завжди гірша від зображення. У дійсності завжди є незручності — жара або холод, неприємні запахи або настирливі мухи, марна втома і зайве потіння.

Вона замовкає. Потім знову похоплюється:

— Ви почали було щось розповідати…

— Так, про мої власні інтереси. Один чоловік, скажу прямо — один колишній поліцай, у свій час залишив на зберігання вашому батькові якісь списки. Ваш батько узяв їх просто так, щоб зробити послугу старому знайомому. Але знайомий уже давно помер, а списки все ще існують, і якщо потраплять у нечисті руки, можуть завдати чимало неприємностей людям, чиї імена фігурують у цих паперах.

— Хочете сказати, що якраз ці папери вам потрібні…

— Саме так. Тільки я не маю поняття, де вони знаходяться. Оскільки вони вам зовсім не потрібні, як і будь-кому іншому, крім якогось зловмисника, я просив би вас, коли ви їх розшукаєте…

— Шукати їх немає потреби, — перебиває мене Віолетта звичайнісіньким тоном. — Я знаю, де вони. Якщо, звичайно, це ті самі, які вам потрібні, — тонкі й вузькі аркуші, на яких написані різні болгарські прізвища.

— Гадаю, що це саме ті списки, — киваю я, намагаючись також утримати свій голос у межах звичайних інтонацій.

— Можете дістати їх навіть завтра. Вони у банківському сейфі мого батька. Але, запевняю вас, у цьому сейфі немає нічого іншого, крім старих паперів, які не становлять жодної цінності.

— Мене інше