Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Мама голосно плаче, схлипує судомно, благає батька, але благання ніколи на нього не діяли.

— Цьому виродку? Цій тварюці? Ти ж знаєш, що йому не допомогти! Єдине, що можна зробити — це припинити його муки заздалегідь!

Почувся шум, двері, найімовірніше до спальні, з гуркотом врізалися в стіну. За ними вдарилися об стіну вже двері до моєї кімнати, відсахнувся від переляку і впав на спину. Блимнуло світло з коридору, але його одразу заступила величезна постать батька. Риси обличчя спотворені гнівом, навіть поворухнутися від страху не можу.

— Ні! Не треба! — кричить мама, відштовхуючи його з порога і забігаючи в кімнату.

Падає на коліна, притискає до себе, я начебто і зараз відчуваю запах лаванди, меду і кориці. Мама завжди так пахла, ніколи не забуду цього запаху. Не забуду переляканого обличчя, побитого в кров, але однаково красивого. Довгого русявого волосся, якого вона ніколи не заплітала. Тонких витончених рук, якими обіймала.

— Не смій його чіпати! — кричить, притискаючи до себе з такою силою, що нічим дихати.

— І ти... захищаєш цю тварюку? — голос батька тремтить від люті.

Не розумію, це все через мене? Але що я зробив? Що я зробив не так?

— Мамо, тату, що відбувається? — питаю ледве чутно, але мені ніхто не відповідає.

Мати дивиться тільки на батька, перелякано, як загнаний звір.

— Відійди, — вимагає холодно батько.

— Ні! Він твій син, я не дозволю тобі цього зробити! — мама перестає обіймати мене, засуває собі за спину.

Підіймається на ноги, виставляє руки перед собою, немов боїться, що батько щось зробить мені погане. Краще б вона боялася за себе, це я мав її захищати, це я мав стояти попереду.

— Батьку, — кличу злякано.

Не розумію, нічого не розумію.

— Не називай мене батьком! — вигукує він, і я заплющую очі від жаху.

— Але він твій син, хіба ти не розумієш? — мама знову плаче.

— Я всього лише хочу запам'ятати його таким, можеш ти це зрозуміти, чи ні? Не таким, яким стане після! Хочу ховати свого сина, а не цю тварюку!

Кругом темрява, не можу розплющити очі. Просто не можу. Стискаюся, закриваю голову руками, точно це може мене захистити. На очах виступають сльози, мені так страшно.

— Ні! — кричить різко мама.

Чую метушню, вони б'ються одне з одним. Мама різко скрикує, а потім щось падає. Різко розплющую очі й підіймаю голову. Бачу обличчя мами, навіть із синцем під оком, розбитими й припухлими губами, вона посміхається.

— Саша, — шепоче моє ім'я ласкаво.

Холодна рука торкається моєї щоки, на ній кров. З живота стирчить ручка ножа, біла довга нічна сорочка забарвлюється в червоний.

— Мамо, — різко видихаю.

— Ти тільки живи, добре? — шепоче, подаючись уперед.

Обіймає востаннє, відчуваю знайомий запах, обіймаю у відповідь. У коридорі біля стіни сидить на підлозі батько. Його руки тремтять, він дивиться на них, ніби не може повірити в те, що зробив. А на його обличчі бачу те, що ніколи не бачив раніше — сльози, що котяться градом по щоках і бороді. Йде відлік, він б'ється в моїх вухах. Занадто пізно розумію, що це биття серця мами. Відлік закінчується і знову настає цілковита тиша, за якою починається морок.