Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

— У мене було багато дітей від нього. І ще буде. Від нього і від тебе. А його звали Акен.

Акен. Ієронім ван Акен, якого називали Босхом.

І діти холодного туману. Народжені без вагітності і віднесені до лісу.

Зрозуміло.

Темрява лазні маскувала всі відразливі дрібні відмінності. Вузькі крила носа. Повні чорноти коров’ячі очі. Волосся, що росло на зашийку і на верхній частині плечей, немов кінська грива. Довгасті вуха. Інші дрібниці, які робили з неї не-людину. У темряві вона була просто жінкою. Мала холодні руки і мокрі стопи.

Трохи пахла кінським потом, трохи — мускусом і кислим молоком. Чужа. Нелюдська.

Він міг би її взяти.

І усвідомив, що міг би і вбити її, якби йому спала на думку така забаганка.

Міг би зробити що завгодно. Убити Грисму і правити замість нього. Керувати натовпом божевільних, вошивих дикунів, що надихалися галюциногенними випарами. Або повбивати їх усіх і вирушити далі. Над ним не було ані закону, ані релігії. Нічого. Він був тут один. Міг робити все або нічого. Обидві можливості здавалися досить нудними і не могли мати ніяких наслідків. Світ нігілізму.

Він глянув у її широко розплющені коров’ячі очі, розтулений рот, повний дрібних зубів.

Королева…

Йому захотілося сміятися.

Це непрофесійно.

— Іди сюди… — простогнала вона.

Раптом ізнадвору щось зашуміло. Рипіння дверей, тупіт багатьох ніг, вереск. Щось із гуркотом перевернулося, собаки люто загавкотіли.

Вони відскочили одне від одного. Драккайнен схопив штани, вскочив у чоботи, абияк оповив халяви ременями, натягнув на голову шолом і з одним поручем у зубах глянув на королеву, що скрутилася на помості й дивилася на нього вологими очима, немов переляканий щурик.

За дверима загримів лютий рев. Протяжний, аж тіло вкривалося сиротами. Такий же видавав королевич під час поєдинку.

— Шалений Крик… — прошепотіла вона. А потім вишкірила зуби в божевільній посмішці. — Ідуть мої діти! Ти їх покликав! Наближається холодний туман!

Драккайнен зміряв її важким поглядом, досі стискаючи наручні щитки в зубах, і різко відчинив двері.

На майданчику панував повний хаос. Можна було побачити воїнів у шоломах, але без штанів або повністю одягнених, але без зброї. Люди безглуздо кидалися увсебіч, тулячись одне до одного. Запалили смолоскипи вздовж частоколу. Площу залляло миготливим світлом, немов від пожежі. Мокрі смолоскипи сипали іскрами і диміли, хтось перечепився об бочку, хтось викрикував якісь накази, але його ніхто не слухав. Над усім цим лунало понуре гудіння рогу.

Драккайнен знайшов невимощений шматок площі і встромив меч у землю, після чого засунув пальці в отвори шкіряної рукавички, з’єднаної з поручем.

— Що за балаган… — пробурмотів невиразно хорватською, затягуючи зубами ремінці. Ударив долонею об обладунок, вийняв меч і засунув його під пахву. — Посеред ночі… А в мене побачення в самому розпалі… З королевою, piczku materi…

Хтось вискочив позаду. Вуко вдарив його в груди розкритою долонею, згріб за кольчугу, притягнув до себе:

— Що відбувається?! Куди ти летиш?!

— Пробуджені… — пробелькотів той, дихаючи перегаром. — Пробуджені…

— Тут уже всі пробуджені, бараняча ти голово! — гаркнув Драккайнен. Відштовхнув його на стіну лазні і рушив до воріт.

Дикий бойовий крик пролунав знову, заморожуючи кров у жилах. Воїни зупинилися і на мить затихли.

Королевич стояв під дощем із мечем і щитом у руках. Напівголий, лише в хутряних чоботях і штанях. Драккайнен спочатку його не впізнав, бо Грисмальфі намалював собі на обличчі і грудях чорні широкі зиґзаґи. Він стояв і видавав оте жахливе завивання, від якого дзвеніло у вухах. Йому відповідали хором, немов зграя шакалів.

«Мабуть, я його дещо заміцно довбанув», — зі співчуттям подумав Драккайнен.

— Грисмальфі, ні! — верещала якась дівчина, захлинаючись риданням.

— Встану на згарищі, останній живий! — крикнув королевич. — Не відступлю і не заплачу! Світ нехай плаче, нехай ворог тікає. Нехай померлі встануть за мною. Нехай пам’ятають ті, хто залишиться. Бога розбудить пісня про останнього живого! Плач, Гінде, над тим, хто не відступив! Я йду! Той, хто заступить шлях! Ви не пройдете!

«Це якийсь обряд», — подумав Драккайнен. Решта розступилися, давши Грисмальфі пройти. Вартові морочилися із засувами малих дверей у центрі воріт. Вони були розміром з людину і щетинилися залізними шипами назовні. Стулки трохи прочинилися, Грисмальфі протиснувся крізь щілину і розчинився в темряві.

Люди на подвір’ї тіснилися біля головних воріт, щоб побачити, як героїчний син владики змиватиме ганьбу вчорашньої поразки. За вечерею з нього сміялися, а тепер, коли він віддав себе на такий відважний подвиг, вони мали сльози на очах. Він стоятиме там і відганятиме наркотичні примари, розмахуючи своїм прямим мечем. Буде колоти туман і розганяти випари.

Герой.

Подорожній протиснувся крізь наляканий натовп воїнів, що стояв на сходах, і вийшов на настил з мокрих жердин над воротами.

Нічого не було видно. Навіть туману.

Тільки розмальований чорними зиґзаґами Грисмальфі, який стояв у темряві та висікав іскри, б’ючи мечем об край щита.

— Там нічого немає, — сказав голосно Драккайнен. — Немає чудовиськ. Це тільки морок. Туман отруйний.

Палений Гнів, який стояв поруч, схопив його за руку і мовчки показав безголовий труп вартового, що лежав на узвишші. Той, з яким Драккайнен розмовляв кілька годин тому. Над воротами стирчав обламаний спис, лапи чудовиська на ньому не було.

Вуко відкрив рота,