Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Драккайнен струснув головою і поглянув нормальним зором, без різниці температур, просто у підсиленому світлі.

— Бачиш щось? — запитав вартовий.

— Туман, — це була правда.

Він знову бачив тільки туман.

Прокинувся він раптово, занурений у темряву лазні і задушливий запах згаслого вогнища. Прокинувся і прислухався. Не підвівся, просто розплющив очі й повільно пересунув руку, щоб намацати руків’я меча. У лазні не було вікон, а світло, що падало крізь димохід, було надто слабким, навіть у підсиленому режимі. Він глянув на перепад температур, але й без того відчував, що кімната була порожньою. Це було щось назовні.

Плавним, безшумним рухом він відкинув ковдру і підвівся з помосту, на якому розстелив постіль.

Надворі тихо і заспокійливо шумів дощ. Лунали неквапливі кроки важких чобіт вартового. Стукало древко. Долинав слабенький звук мокрих, замерзлих долонь, які хтось розтирав одна об одну, щоб хоч трохи зігрітися. Десь поблизу Вуко вловив легкий подих: через ніс, повільний, але будь-який подих — це звук. Легкий шурхіт одягу. Плескіт багнюки.

Він відчув поколювання в долонях. Гіперадреналін. Сконцентрувався, пригальмував наближення режиму прискорення. Процес можна затримати, але на це йде кілька секунд. Останнє, що він хотів — це пурхати по лазні, немов кажан у клітці, і трощити все навколо.

«Єдина твоя зброя — це мозок. — казав Левіссон. — Не м’язи, не меч, а мозок. Це буде не так як у фільмах. Багато разів ти опинятимешся в оточенні або тебе захоплять зненацька. Утратиш зброю або не встигнеш її дістати. Дізнаєшся смак паніки, поразки, втоми від бою. Пам’ятай — гинуть загалом ті, хто припиняє думати. Хто піддається. Опускає руки. Ніколи не припиняй планувати. Ні на секунду. Усе є зброєю. Крик, непритомність, прохання про допомогу, ложка або шматок ганчірки. Кожне виживання — це перемога імпровізації».

Спокійним рухом він витягнув меч з піхов і глянув на трикутний отвір одного з димарів. Просто незабудований простір під дахом, занадто малий, щоб там помістилася людина. Ззовні знову пролунав плескіт багнюки. Хтось уступив у калюжу.

Він озирнувся. Загасла лампа. Купа спорядження в кутку. Поміст із застеленою постіллю. Кам’яне вогнище. Усе може бути зброєю.

У дверній щілині з’явилося вузьке вістря ножа й почало піднімати дерев’яну клямку. Легенько. Так, щоб зіскочила з гака, але не вивернулася в інший бік. А потім вистачило натиснути на двері. Завіси зі шкіряних ременів не повинні зарипіти.

Зловмисник прослизнув всередину, прикривши за собою двері. А потім безшумно прокрався до помосту, на якому лежала скручена постать, накрита ковдрою. У лазні було абсолютно темно, тому зловмисник не міг побачити притуленого до стіни Драккайнена, який стояв на одвірку над дверима. Натомість Вуко бачив достатньо. Він затиснув лезо меча між зубами з тупого боку і, витягнувши руки вперед, стрибнув. Усе відбулося в тиші.

Драккайнен вдарив долонями об крокву, підтягнув тіло вперед, приземлився на підлогу, а далі одним рухом завів руку під пахву зловмисника, схопив його за горло і, затиснувши артерію, вихопив меч. Підбив коліном ноги нападника й перекинув його на себе. Спрямоване донизу вістря торкнулося сонної артерії. Тепер вистачило б одного руху.

Короткого.

Але вістря завмерло нерухомо.

— Зараз я тебе відпущу, — видихнув Драккайнен ласкаво. — Але якщо спробуєш крикнути чи я відчую, що твій живіт напружується, переріжу тобі горло. Не зможеш навіть писнути… моя пані.

Відпустив її.

Якусь мить королева кашляла і розтирала горло, стоячи на колінах і звісивши голову.

Вуко підняв ніж, який вона впустила. Вузький, не дуже довгий. Шило. Проб’є майже будь-який одяг і увійде глибоко, але не залишить багато слідів. Зброя таємного вбивці.

Вона намагалася щось сказати, але знову закашлялась. Він зачерпнув кубок води з відра і подав їй.

— Він казав, що ти прийдеш. Казав, що за ним прийдуть інші. Я відразу тебе впізнала. У тебе немає святих очей, як у нього, але ти такий самий. Високий, із дивним обличчям. Я знала, що ти також син богів. Він так само сидів і дивився. Так, немов все знав наперед. Я чекала, коли ти прийдеш. І ти прийшов. Приніс руку мого сина.

Драккайнен остовпів.

Зараз треба було поставити одне з мільйона питань, які крутилися в його голові, але він не знав, яке саме.

Смикнула застібку, і хутра, в які вона була загорнена, впали на підлогу. Королева задерла спідницю і лягла на спину на краю помосту, широко розвівши ноги. Простягнула до нього руки:

— Візьми мене.

— Ти хотіла мене вбити.

— З того часу, як він пішов, кожні дев’ять місяців я народжую дитя, хоча й не буваю вагітною. Вони бояться. Стара наказує відносити їх потай до лісу. У холодний туман, щоб вони помирали. Але вони повертаються. Йдуть до свого батька. Одного дня вони помстяться мені і заберуть із собою. Я належу йому. Не хочу, щоб все закінчилося. Візьми мене, я хочу народити більше дітей холодного туману. Одного разу стара мене вб’є. Стільки років вона прикидалася Відаючою, і тільки він показав, чим вона є насправді.

«Що Ван Дікен тут наробив?» — розпачливо подумав Драккайнен. Чарівна ситуація. Йому було цікаво, скільки людей в історії, потрапивши в аналогічну ситуацію, змогли вигукнути перед смертю: «Королю, це не те, що ти подумав!»

— Ти повинен мені відплатити. Дай мені дитину замість тієї, яку ти вбив.

— У тебе була дитина від Ван Дікена?

— Від кого?

— Пісенник із риб’ячими очима. Це він наказав тобі мене вбити?