Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

що тут відбувається, схоже на підвищену бойову готовність. Думаю, зазвичай вони в залі не сплять. Навіть у лицарів Грісми є жінки, діти, будинки або постій. Однак нині все інакше. Нині час холодного туману, що би це не означало. Жінки і діти сплять в окремій коморі, теж зі зброєю під рукою. Воїни після пиятики дрімають на столах і на підлозі в залі, охороняючи доступ до їхньої спальні. Остання лінія оборони. Притиснувшись один до одного, немов кролики. Навіть до вітру виходять потайки і якось тривожно — тільки за поріг. Вони не вийшли б уночі за ворота за жодні скарби.

Я вибиваю люльку об каміння вогнища, потягуюся і, натягнувши каптур, виходжу назовні. У миготливому світлі ламп, що стоять під дахом на платформі біля воріт, краплі дощу нагадують риски ртуті.

Я прислухаюся. Чути лише гавкіт собак, кроки вартового, що стукає древком, шипіння олійних гнітів, скрип ременів, брязкіт металу і шум дощу. Нічого більше.

Стою так якусь мить, чекаючи, поки вартовий мене помітить.

Він боїться відірвати очі від темряви за частоколом, лише зиркає через плече. Я спускаюся слизькими дерев’яними сходами, намагаючись якомога більше шуміти. Усі тут якісь нервові.

— Це ти той чужинець, що мандрує один? Той, що вбив Пробудженого? — запитує воїн, кивком вказуючи на спис з насадженою лапою, яка стирчить над воротами.

— Я. Хотів побачити холодний туман.

— Нічого не видно. Ніколи нічого не видно, поки не стає пізно.

— Ти коли-небудь бачив Пробудженого?

Він крутить головою:

— Не знаю. Щось бачив. Рух, туман. Часом тільки очі світяться. Одного разу бачив, як людина раптово загорілася. Але, зазвичай, ми знаходимо лише трупи. Підеш далі?

— Така доля.

— Кажуть, ти божевільний. Але, гадаю, якщо підеш звідси — проживеш довше, ніж ми всі.

— Чому тоді ви не підете?

— Як піти зі своєї землі? Самому легше. А цілим племенем? Хат і землі з собою не забереш. Якщо стирсман скаже, тоді підемо. Не скаже — залишимося. Від війни богів не втечеш. Так скрізь. Треба виганяти дивних дітей і не красти пісень богів. І дотримуватися звичаїв. Завжди якось було, то й тепер зло мине. Ти далеко йдеш?

— Шукаю божевільних чужинців із риб’ячими очима. Тут наче був один. Мені казали, що Пісенник.

— Був такий. Давно, але був. Високий, із чорною гривою і блідий, наче риба. З місяць просидів, а однієї ночі просто зник. Очі такі моторошні, що аж зле ставало. Такий бридкий, але баби за ним упадали. І, кажуть, Грисма хотів його вбити, але боявся. Правду кажуть, що був це Пісенник. Відразу як він зник, прийшов туман, і вісім мужів загинуло. Кажуть, що туман іде за Пісенниками. Щоб забрати пісні й повернути богам. Кажуть, немає нічого гіршого, ніж Пісенник, бо хоч його пісні й діють, проте принаджують злу долю. З усім іншим людина впорається. На залізо знайдеться меч, на отруту і хворобу — зілля й чари, і навіть на бабу спосіб знайдеться. Тільки з піснями богів людина нічого не вдіє. А ще гірше, якщо через це якийсь бог про тебе дізнається. Навіщо ти його шукаєш?

— Така доля, — відповідаю ухильно. — Він декому дещо винен. Його місце не тут. Я повинен його звідси забрати. Мій король бажає його бачити, — чотири дурні пояснення краще, ніж одне гарне. Схоже, цього достатньо, оскільки вартовий киває і замовкає.

Я концентруюся і активовую цифрал.

* * *

У підсиленому світлі він теж бачив небагато. Та сама вирубка, ті самі кущі, річка, що вилася поміж скель, і похмурий ліс на горизонті. Він сконцентрувався на температурі й тоді побачив холодний туман.

Той і справді був холодним, на цілих десять градусів холодніший від температури навколишнього середовища. Саме явище туману виникало завдяки конденсації, але навколо садиби гойдалося кільце крижаного повітря. Трохи далі виднілися смуги, що тягнулися до лісу, мов щупальця.

Драккайнен сперся на балюстраду і придивився уважніше. Туман, який видавався йому синьо-блакитними випаровуваннями, весь час рухався. Він то густішав, то знову рідшав, клубочився невиразними формами; здавалося, з нього проступали то фігури людей і тварин, то якісь зовсім невизначені силуети, що нагадували гілля, щупальця або змій. Усе це було в невпинному русі, перетікаючи одне в інше. Де-не-де туман згущувався в плями, оточені інтенсивною синявою, які наче висмоктували тепло довкола. Це тривало якусь мить, після чого хмара розсмоктувалася і здавалося, що там стоїть потворна напівлюдська фігура. Вуко побачив щось, що нагадувало горбатого чоловіка із карикатурно зміненими прикметами: із надщербленими сокирами замість рук і клепаним черепом, на якому поросли шипи з настромленими на них людськими вухами. Його ніс і підборіддя нагадували покручене переплетене коріння, і тільки очі були абсолютно круглі, риб’ячі. Шкіра потвори виглядала як відполірована іржава бляха.

Що довше він дивився, то більше помічав страховиськ, немов у якійсь головоломці. Здавалося, фігури підходять до воріт і дивляться, ставши півколом за якихось двадцять метрів від брами. Усі вони нав’язливо нагадували образи з полотен Босха. Ті ж карикатурні риси, той самий садистський сюрреалізм, от тільки стійких форм тут не було. Вони постійно росли, змінювалися, пульсували. На його очах кремезна жабоголова тварюка раптово витягнулася, випростала худі ноги, після чого зігнула видовжений тулуб, склала під ним шипасті кінцівки і підняла трикутну голову з обличчям Дейрдре — Дейрдре Малліґан з Деррі з великими розплющеними зміїними очима і гривою, що нагадувала клубок розпечених дротів. Він побачив пару грудей, які клацали вишкіреними зубами, і здригнувся.

«Мов наркотичний сон», — подумав він. Цей проклятий туман — галюциноген.

Тварюк він бачив тільки в інфрачервоному. Вони нічого не робили. Просто стояли і дивилися.

Дивилися на лапу, повішену на воротах.