Iрина Давидова - Завидний холостяк, Iрина Давидова

Глава 6.3

Микита зайшов у квартиру з двома шикарними букетами. Вручивши один букет донці, він перевів погляд на мене. Я збентежено посміхнулася і підійшла до нього.

- Привіт, - прошепотіла ледь чутно. Виявляється, я злегка захрипла від хвилювання.

- Привіт, - він простягнув мені квіти, які я відразу ж притиснула до грудей.

- Ти дуже красива. А коли ніяковієш-стаєш ще красивішою.

Я посміхнулася і сховала ніс в бутонах.

- Тато, ну досить бентежити Ріту. Вона зараз буде як рак варений.

Ми розсміялися з Микитою, і він різко притиснув мене до себе для поцілунку.

З Микитою все було інакше, не так, як з Вадимом. Морозов в силу свого віку явно вмів доглядати за дівчатами. Квіти, приємні слова, ласка. Це все жахливо підкуповувало і звеличувало його в моїх очах, хоча я з першого дня була зачарована цим чоловіком. Одна його посмішка чого варта.

- Ходімо за стіл. Ми там з Рітою ризотто з овочами приготували та лосося в духовці запекли. Жахливо зголодніли.

- Йдемо вже.

- Давайте, а то ми займалися, сил багато витратили. Потрібно відновлювати.

- Сумував за тобою, - прошепотів він на вухо.

- Я теж.

Час стрімко мчав вперед. Кожен день, проведений з Микитою, був наповнений щастям і любов'ю. Він постійно намагався дивувати мене, дарував подарунки, оберігав від злих людей і балував своєю увагою.

Аліна склала іспити на відмінно і більше не потребувала в мені як у хореографі. Вільний від роботи час ми часто проводили разом, поки Микита зависав у себе в офісі. Ми ж могли в цей час поїздити по магазинах, де часто подруга підбивала мене на покупку красивої спідньої білизни. А ще ми займалися ремонтом в її квартирі. Вона захотіла переробити її під свій дизайн, і мені здалося це дуже цікавим. Ми закуповували матеріали, самі клеїли шпалери, вибирали штори та меблі. Загалом, я повністю занурилася в атмосферу ремонту і не помітила, як пройшло вже сорок днів зі смерті дідуся.

Тільки після Різдва одним похмурим і дуже дощовим ранком, сидячи на дивані у вітальні, мене немов осінило. Точно погода вплинула. Я так була захоплена, що втратила рахунок дням.

Сорок днів. І знову дощ.

Змахнувши самотню сльозу, я взяла телефон і набрала Микиту. Він відповів не відразу. Довелося дзвонити другий раз.

- Так, мила.

- Микит, привіт. Я згадала, що сьогодні сорок днів, як немає дідуся. Можеш в магазині чогось купити? Я попрошу Кіру вечерю приготувати та покличу Аліну.

- Я, звичайно, куплю, Ріт, тільки не обіцяю, що буду рано. У мене проблеми на роботі.

- Щось сталося?

- Так, є таке. В офісі проблеми. Як буде час, я наберу тебе.

- Добре.

Я відклала телефон і зітхнула. У свої робочі справи Микита намагався мене не присвячувати, але іноді щось та розповідав. І я знала, що хтось його обкрадає, але дізнатися, хто, вони так і не змогли. Правда, за останні два місяці була тиша. Мабуть, злодій дізнався, що Морозов в курсі крадіжки, і вирішив залягти на дно. А тут на тобі, щось знову сталося.

- Ріта, доброго ранку. Ти знову сумуєш?

Я повернулася до тітки Кіри та сумно посміхнулася.

- Сьогодні сорок днів. Погода нагадала, уявляєте, - я схлипнула і, притиснувши ноги до грудей, обличчям уткнулася в коліна.

- Ну, ти чого, дівчинка, - я відчула, що тітка Кіра присіла поруч зі мною, а в наступну секунду забрала мене у свої обійми.

- Не вистачає мені його, тітко Кіра, дуже не вистачає.

- Я розумію тебе, дівчинко. Розумію. Просто потрібно трохи часу, біль притупиться.

- Думаєте? - я знову схлипнула і підняла голову, подивившись їй в очі.

- Обов'язково. Так завжди трапляється. Ходімо я тобі чай з обліпихою заварю?

- Чай?

- Так, вип'єш, заспокоїшся. А я за компанію.

- Ви ж не любите обліпиховий чай, - нагадала я, прекрасно знаючи, що вона завжди відмовлялася від нього, якщо ми з дідусем сідали чаювати.

- Значить, я з малиною вип'ю. Ходімо-ходімо, нема чого сидіти сумувати.

Я кивнула і пішла за тіткою Кірою на кухню. Вона права, краще чаю випити, ніж сидіти ревіти. Кажуть, плакати за небіжчиками взагалі не найкраща справа. А я прямо з ранку розвела тут потік сліз.

Після чаю я вирішила відвернутися. А тому як телефоном Аліна сказала, що зайнята роботою, я не знайшла нічого кращого, як допомогти тітці Кірі з вечерею. Ми з нею разом готували та впоралися у два рази швидше.

У вечорі знову пішов сніг. Я посміхнулася, розуміючи, що це не інакше, як диво. Немов дідусь не хоче, щоб я сумувала. Адже тоді, після похорону, з ранку теж був спочатку дощ, а потім сніг.

- Ну ось, посміхнулася. Це вже краще.

Так, дощ нагнітає, а сніг підіймає настрій.

Микита до вечері так і не прийшов, і навіть жодного разу за день не подзвонив. Я розуміла його і не ображалася. Він би не став просто так ігнорувати такий важливий для мене день. І сама я дзвонити йому теж не стала. Впевнена, він прийде і все мені пояснить.

Лягала спати я теж одна. І навіть сніг за вікном вже не надавав гарного настрою. Включила нічник і, загорнувшись в ковдру, прикрила очі. Занадто довго не могла заснути, а коли почала провалюватися в дрімоту, почула за дверима шурхіт.

Годину ночі показував електронний годинник на тумбочці.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшов втомлений Микита.

- Ти чого не спиш, мила?

Я піднялася на ліжку і насупилася.

- Ти що, побився?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно