Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

- Ожиданий інший, - го­во­рив з при­тис­ком і глу­мом, - не з'явиться. В посліднім часі пи­са­ли за ним з до­му кілька разів, але не одер­жа­ли ніякої відповіді. Ніхто не знає, де він обер­тається. Ви­бий собі, про­те, з го­ло­ви ті мрії, котрі, як я пе­ре­ко­ну­юся, ви­ко­ха­ла ти на­дар­мо!

- Чому ви мені оце ка­же­те, вуй­ку? Ви або по­ми­ляєтесь зовсім, або я вас не ро­зумію.

- А я га­даю, що ти ме­не ро­зумієш! - відповів він і, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях, ста­нув пе­ре­до мною, вди­вив­шись в ме­не грізно.

- Що та­ко­го, Мілеч­ку? Що це знов за нові аф­рон­ти? - за­го­моніла тітка, во­дя­чи до­пит­ли­во очи­ма від йо­го до ме­не. Вуй­ко не відповідав нічо­го, а замість то­го по­чав хо­ди­ти по світлиці, що у йо­го бу­ва­ло все оз­на­кою зво­ру­шен­ня або гніву.

- Відай, не до­че­ка­юся відповіді від ніко­го, - го­во­ри­ла тітка, - хоч і маю пра­во до­ма­га­ти­ся її. На­тал­ко, - на­ки­ну­лась на ме­не, - за­раз мені оп­рав­дай­ся!

- Що ж мені ка­за­ти? - відповіла я, усміха­ючись. - Хіба, мо­же, те, що вуй­ко по­ми­ляється у своїх здо­гад­ках, котрі я, впрочім, за­чи­наю ро­зуміти. Я не жду, вуй­ку, на Оря­ди­на! - до­да­ла су­хо.

Вуйко ви­ди­вив­ся на ме­не.

- Помиляюся? - клик­нув. - По­ми­ля­юся? Так тобі цей прой­дисвіт не за­вер­нув го­ло­ви? Чо­му ж ти освідчин чес­но­го, по­важ­но­го чо­ловіка не хо­чеш прий­ня­ти? Надієшся, пев­но, що він ще по­вер­не і по­ве­де те­бе до шлю­бу? То я по­ми­ля­юся, ко­ли ка­жу, що поміж дво­ма нез­до­ро­ви­ми ума­ми існує якась од­на­ковість і - сим­патія? Дру­гим (го­во­рив вуй­ко сильно зво­ру­ше­ний дальше) бу­ла би пев­но та­ка смішна дум­ка і в го­ло­ву не прий­шла, бо ні він не має нічо­го, ні ти не маєш, од­нак мені на­ки­ну­лась во­на в посліднім часі са­ма на­си­лу, хоч я за нею не ду­же й гля­дав. Ти са­ма зра­ди­ла­ся, хоч ні ра­зу не про­мо­ви­ла й сло­ва. О! - клик­нув огірче­ний. - Ко­ли б твій ба­теч­ко-філо­соф міг те­пер твоє по­ве­ден­ня ба­чи­ти, тішив­ся б!

- Тішився би, вуй­ку, справді, як­би заг­ля­нув у глибінь моїх ду­мок, - відповіла я гор­до. - Ми з Оря­ди­ном - не кри­юся з тим - ро­зуміли гли­бо­ко од­но дру­го­го; ми ма­ли од­на­кові пог­ля­ди май­же під кож­дим взгля­дом. Од­нак що­до лю­бові, вуй­ку, то (тут усміхну­ла­ся я ми­мо­волі гірко) ми закінчи­ли вже, за­ким ще за­ча­ли! Ко­ли ка­жу, що не мо­жу за Лор­де­на вий­ти, то не для то­го, щоб я жда­ла на Оря­ди­на, ні, ні! Ли­ше то­му, що в моїм серці жи­ве для йо­го, для Лор­де­на, са­ма во­ро­жа спо­мин­ка. Я зав­зя­та, - го­во­ри­ла я дальше вже трем­тя­чим го­ло­сом, - злом­лю­ся або ста­ну­ся для йо­го і для се­бе важ­ким го­рем, але я не зігну­ся ніко­ли, вуй­ку, ніко­ли!

- Ну-ну! Це гарні сло­ва, чис­то па­нянські, дівочі! - обізва­ла­ся тітка. - Не­ма що ка­за­ти. Впрочім, нічо­го тобі не по­мо­же. Твої при­ватні чут­тя і дум­ки не по­винні в тій справі відог­ра­ва­ти ве­ли­кої ролі, бо во­ни псу­ють твою бу­дучність; бо­гу дя­ку­ва­ти, що ще і ми маємо якесь пра­во до­ки­ну­ти де­яке слівце до твоїх рішень. Ми, твої доб­родії, зас­туп­ни­ки без­та­лан­них ро­дичів твоїх, ми, кор­мильці твої. Чи ти чу­ла? Ти га­даєш, що такі партії, як Лор­ден, ва­ля­ються по до­розі? Ой, ні, ні! Ти му­сиш за йо­го вий­ти! Для те­бе не­ма луч­чої за­без­пе­ки на бу­дучність, як та, а навіть і надії на іншу не­ма. Наш дім не по­рожній, Ле­на і Ка­тя та­кож жи­вуть, а хлопців тре­ба ще дов­гий час спо­ма­га­ти, до­ки вий­дуть на лю­дей і бу­дуть ма­ти свій кус­ник хліба. Сха­ме­нись, ка­жу послідній раз по-доб­ро­му! Хіба ти за­ду­муєш і дальше наш гірко за­роб­ле­ний хліб їсти, кров на­шу сса­ти?

- Ой тітко! - зой­кну­ла я. - Бійте­ся бо­га!

- Чого б я ма­ла бо­га бо­яти­ся? Це, що я ка­жу, прав­да, і з тим ста­ну хоч би і до сповіді. Луч­че ти бійся бо­га! Це в те­бе не­ма сумління й ува­ги. Але я вже са­ма по­ве­ду те­бе так, як хо­чу! Аби зна­ла, що з хви­ли­ни, в котрій відмо­виш Лор­де­нові, ста­не мій дім для те­бе за­чи­не­ний. Шу­кай собі тоді іншої стріхи і іншої рідні. Шу­кай тоді собі сво­го ре­фор­ма­то­ра!

Я відвер­ну­ла­ся мовч­ки, при­тис­нув­ши до­ло­ня­ми вис­ки, а во­на гу­ка­ла дальше:

- Треба ма­ти щас­тя! Дру­га ра­ду­ва­ла­ся б на цілий світ, що її спа­сає чо­ловік з та­ким ста­но­ви­щем від го­ло­ду і хо­ло­ду, а тут во­на… - і ур­ва­ла. - Впрочім, доб­ре йо­му так! - до­да­ла з яко­юсь злоб­ною утіхою. - Ко­ли вже не знав іншо­го ви­бо­ру. Прав­ду ска­зав­ши, я ма­ла йо­го за ро­зумнішо­го чо­ловіка, а те­пер пе­ре­ко­ну­юся, що в йо­го ку­ря­чий ро­зум. Най же ра­дується те­пер гар­ною Ло­ре­ляй!

З сильно сту­ле­ни­ми ус­та­ми і болісно стяг­не­ни­ми бро­ва­ми сто­яла я, як пер­ше, ко­ло вікна, ди­ви­ла­ся в ніч. Сер­це би­ло­ся глу­хо, а за чо­лом мча­ли­ся бо­жевільні, поп­лу­тані, спо­ло­хані дум­ки, шу­ка­ючи ви­хо­ду з цього по­ло­жен­ня. Од­нак дар­мо! Во­ни не при­во­ди­ли ніякої по­легші, ніяко­го ря­тун­ку, ніякої по­мочі! Всю­ди спо­ти­ка­ла я пе­ре­по­ни, всю­ди бу­ла не­потрібна.

- Гляди ли­ше ту­ди, гля­ди! - (сло­ва її па­да­ли мов уда­ри на ме­не). - Мо­же, він ви­ри­не з чарівної тем­ря­ви і виз­во­лить те­бе від земських мук!

- Коби ви­ри­нув! - вмішав­ся вуй­ко. - Але тої хвилі не діждеться, ма­буть, ніхто. Бог знає, в якім за­кут­ку світу во­ло­читься він і чи по­вер­не ще на­зад сю­ди!

- І чо­го б мав ще на­зад по­вер­та­ти, яко­го біса, і ко­му би за­хотіло­ся йо­го? - пи­та­ла тітка сер­ди­то.

- Захотілося! Ко­му би йо­го за­хотіло­ся, Пав­лин­ко? Маєвсько­му? Той не ту­жив за ним ніко­ли. За ним пи­та­ють із су­ду. Який­сь брат йо­го батька, про кот­ро­го го­во­ри­ли, що хотів йо­го взя­ти за сво­го, по­мер і ли­шив йо­му цілий свій маєток. По­ду­май собі, Пав­лин­ко, та­ко­му гу­ляці маєток!

- Иой, бо­женьку! Та що ти ка­жеш, Мілеч­ку? Чи то прав­да?

- Свята прав­да, Пав­лин­ко!

- І я ж не ка­жу завсігди, що тре­ба ма­ти щас­тя! - зас­тог­на­ла во­на. - Але ж і виб­рав собі наслідни­ка, не­ма що ка­за­ти. За од­ну ніч про­гай­нує дов­голітню пра­цю. І ка­жеш, Мілеч­ку, цілий маєток?

- Цілий, Пав­лин­ко. Він не мав ні жінки, ні дітей!

- І ба­га­то ж йо­го там?

- Не знаю. Ма­буть, зви­чай­ний собі маєто­чок се­ля­ни­на-ґазди. Небіжчик, чую, жив ли­ше в тім гос­по­дарстві, пхав у йо­го ввесь свій гріш.

- Щоб опісля розійшов­ся за од­ну ніч! - докінчи­ла тітка злоб­но.

- А що ж. Во­но завсігди так бу­ває. Одні суть бджо­ла­ми, а другі трут­ня­ми.

- Нема прав­ди на світі, Мілеч­ку!

- Нема! І я так ска­жу! Я пра­цюю ціле жит­тя, га­рую [53] як чор­ний віл, ані