Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

не граю, ані не п'ю, а все я жеб­рак! А дру­гий і не ро­бить і не дбає, а йо­му діста­неться ні сяк, ні так - ет! «прав­да»!…

- А що Маєвський на те, Мілеч­ку?

- Е, що Маєвський! Він го­во­рить те­пер так, як­би лю­бив Оря­ди­на бог знає як. Зве йо­го доб­рим хлоп­цем і ка­же, що хотів би, аби він по­вер­нув до­до­му на який­сь час «відпічну­ти». Це він, пев­но, то­му так ка­же, бо Оря­дин, по одер­жан­ню однієї по­ло­ви­ни гро­шей від Маєвсько­го, зрікся дру­гої. Впрочім, мо­же, хо­че і ви­ду­ри­ти від йо­го спад­щи­ну; бо він, як я ду­маю, ве­ли­кий рах­май­стер! [54]

- Ну! А я ж не ка­за­ла, Мілеч­ку? Гой! гой! ста­рий лис, хто йо­го не знає! І я пев­на, що те йо­му вдасться!

- Га! З капіта­лом в ру­ках мож­на нині всього до­би­ти­ся. Впрочім, ліпше най бе­ре Маєвський, ніж має взя­ти який­сь жид, бо сяк чи так, а та пра­ця се­ля­ни­на опи­ниться в ру­ках жидівських! Оря­дин розвіє її ско­ро!

- Страх, Мілеч­ку! В ме­не аж нер­ви зад­ри­жа­ли!

- Прогайнує, прог­рає! Вже ко­ли не бо­яв­ся він сво­го вуй­ка - все ж він вуй­ко! - відда­ти в ру­ки лих­ва­ря, то він і свою ду­шу го­ден [55] за гроші про­да­ти, а не то кус­ник землі, не здо­бу­тий влас­ною пра­цею!

«Не про­гай­нує! Не прог­рає!» - відповідав в моїй душі який­сь го­лос, і він рвав­ся мені на ус­та, що­би ста­ну­ти в обо­роні то­го, що був в тій хвилі да­ле­ко і не міг сам бо­ро­ни­ти­ся; од­нак цей го­лос заст­ряг мені в горлі, і я усміхну­ла­ся злоб­но. Ба! що я ви­ду­ма­ла! Звідки знаю, що не про­гай­нує? Де за­по­ру­ка? Звідки я знаю, який він те­пер і чи я дійсно зна­ла йо­го доб­ре? Те­пер ле­жать між на­ми два ро­ки і те, що йо­го побіди­ло, а мені бо­лю зав­да­ло. Я ж са­ма вже не та, що бу­ла. Те­пер не­мов дозріліша ста­ла. От­же, що нас в'яже? Ота од­на тодішня хви­ли­на, «лю­бов» ота? Ні! Він вільний, свобідний те­пер, пан своєї долі - а я… ха-ха-ха! царівна для се­бе!

Мені ос­та­ло­ся з со­бою закінчи­ти.

І я знов пірну­ла дум­ка­ми бог зна ку­ди.

Тітка як­би уга­да­ла мої дум­ки. Звер­нув­шись по ко­роткій гли­бокій за­думі до ме­не, про­мо­ви­ла су­хо:

- Ми відда­ли­лись тро­хи від влас­ти­во­го пред­ме­та, од­нак я ду­маю, що спра­ву тре­ба закінчи­ти, і що не бу­деш нас тут до півночі дер­жа­ти. Нині му­сить зро­би­ти­ся всьому кінець, а який кінець, знаєш!

Мене об­гор­ну­ла ша­ле­на роз­пу­ка, і я прис­ту­пи­ла до неї.

- Даруйте мені ли­ше цю од­ну ніч! - вир­ва­лось, мов зойк, з моєї груді.

- До чо­го? Аби ко­медію про­дов­жи­ти? Ти чу­ла, що я го­во­ри­ла, і так му­сить бу­ти!

- Даруйте!

Її очі спи­ни­ли­ся ляч­но на мені, і во­на відсту­пи­ла­ся від ме­не.

- Про ме­не! - ска­за­ла опісля. - Іди, од­нак будь хоч цей однісінький раз, хоч на од­ну хви­ли­ну для се­бе са­мої ро­зум­на; а потім (т. є. по вінчан­ню) як собі хо­чеш!

***

Ясна ніч нас­та­ла вже дав­но, а я все ще не спа­ла.

Я му­чи­ла­ся.

По ве­ликій віконній шибі би­ла­ся ку­ти­ка­ми якась ве­ли­ка му­ха, бриніла бе­зус­тан­но. Раз то­не­сенько, жалібно, од­ноз­вуч­не, а раз не­тер­пе­ли­во ниж­че і ниж­че, опісля знов бо­лю­чо.

Я ле­жа­ла, мов тяж­ко хо­ра. По­би­ва­ючись бо­жевільни­ми дум­ка­ми, заміти­ла я, що зас­лу­ху­ва­лась ми­мовільно все на­но­во в той то­не­сенький, жалібний бренькіт. Що їй та­ко­го? Чо­го по­би­ва­ла­ся? Чи її му­чи­ла ту­га за польотом в зо­рис­ту хо­лод­ну ніч, і во­на товк­ла­ся, шу­ка­ла да­рем­но ви­хо­ду? Чи, мо­же, по­па­ла­ся не­хо­тя­чи в па­ву­ти­ну, а та, ук­лав­шись на ніжні крильця, га­му­ва­ла її? Ко­ли б так, то я зна­ла б уже на­пе­ред, що з нею ста­неться. Звільна або й наг­ло спус­титься звідкись зго­ри на неї па­вук, ухо­питься її то­не­сеньки­ми дов­ги­ми ніжка­ми, обп­лу­тає, об­мо­тає… Во­ни хви­ли­ну по­бо­рються… Во­на в борбі зой­кне див­ним, то­не­сеньким го­ло­сом; опісля він пе­ре­мо­же її і та­ки вис­се кров…

Це зна­ла я вже на­пе­ред;

І знов ста­ла я про се­бе ду­ма­ти. Чо­му звер­ну­ли­ся мої дум­ки до ми­нув­ши­ни, ко­ли пе­ре­до мною спи­ни­ла­ся вже бу­дуч­чи­на? Пе­ре­до мною ви­ри­на­ли кар­ти­ни з моїх най­мо­лод­ших літ. Я ду­ма­ла про по­мер­ших ро­дичів, про ба­бу­ню і про те, що во­на мені завсігди об них оповіда­ла. Приміром, як не раз ра­ди­ли­ся над моєю до­лею. Я бу­ла в них ли­ше од­на-однісінька, і то­му ма­ло все доб­ро світу мені при­пас­ти. Батько пес­тив ме­не, май­же не ви­пус­кав з рук, а ма­ти роз­па­да­ла­ся…

Та ба! Нас­тав та­кий час, що все роз­па­ло­ся…

Обернувшись бист­рим ру­хом до стіни, скло­ни­ла я го­ло­ву глиб­ше к гру­дям і при­тис­ну­ла роз­па­ле­не чо­ло до хо­лод­ної стіни. Ско­ро спли­ва­ли ве­ликі га­рячі сльози по лиці.

І дальше гна­ли­ся дум­ки впе­ред, по­ри­ва­ючи з со­бою по­гані бру­тальні кар­ти­ни. Пом­ча­лись та­кож поп­ри мертві од­нос­тай­ні хвилі, в кот­рих мо­ло­дий ум по­би­вав­ся го­лод­ний, висліджу­ючи влас­ною сла­бою си­лою безпідставні упе­ред­жен­ня, ніве­чив їх і рвав­ся до прав­ди. А далі, далі до­ля усміхну­ла­ся до ме­не…

- Будучність на­ша, - ка­зав він тоді пев­ним, гор­дим го­ло­сом, - і ти по­ба­чиш. - А я, упоєна лю­бов'ю, кот­рої не заз­на­ва­ла від ніко­го, повіри­ла. Од­нак у чім на­ша бу­дучність? В ме­не не­ма її в нічім, хіба, мо­же, в йо­го є во­на; А те­пер я і «ба­чу». Ба­чу, що лю­бов не завсігди бу­ває тією мо­гу­чою си­лою, об котрій го­во­рять, що во­на тво­рить. Йо­му во­на не змог­ла ста­ти навіть талісма­ном про­ти бруд­них прист­рас­тей і спо­кус. Чо­му не обізвав­ся ані од­ним сло­вом, чо­му не приз­нав­ся хоч і до сум­ної прав­ди, мо­же би… а то во­рожі ус­та до­нес­ли, що вес­ло си­ли за­гу­бив, що чо­вен роз­бив­ся, а сам по­то­нув…

Я і він. Обоє ми ста­ну­ли вже при цілі; до­би­лись уже бу­дуч­ності. Йо­му ос­тається ли­ше «прий­ти», як обіцяв… І, пла­чу­чи, розсміяла­ся я з та­кої бу­дуч­ності. Він спіткнув­ся нікчем­но при першім вихрі; бо і в чім же ле­жа­ла йо­го си­ла? Во­на не мог­ла вже тоді в нім бу­ти. А я що та­ке? Що му­чить ме­не вдень і вночі, чо­го ще мені за­ба­гається?

І я по­ри­ну­ла у свою влас­ну, роз­лю­че­ну, зне­во­ле­ну ду­шу, мов у яку не­погідну бур­ли­ву ніч, -.бог знає за чим…

Муха все ще бриніла. Срібне світло міся­ця лля­ло­ся вікном у кімна­ту, а ста­рий го­дин­ник цо­кав ти­хе­сенько, мов той дідик в пан­то­фельках, щоб ніко­го не збу­ди­ти своїм хо­дом.

Гадки кру­жи­ли за чо­лом, мов бджо­ли в улію, і я підда­ла­ся цілком їх по­тузі.

Що мені нині ввечір го­во­ри­ла тітка, і що я їй відповів да­ла? «Ко­ли Лор­де­нові відмо­виш, - го­во­ри­ла, - тоді шу­кай