Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

бу­ден­ним чо­ловіком. Так во­но й бу­де. Час все зат­ре і все бу­де доб­ре.

Ух! що це за доб­ро, на, котрім ли­ше час зат­ре бруд!

Ні, моє сер­це відвер­ну­ло­ся від йо­го. Бру­дом своїм зав­дав мені та­ко­го бо­лю, як­би вмер; од­нак смерть має в собі щось по­ми­ря­ючо­го, ко­ли не драз­нить і роз­ри­ває ду­шу. І чо­му не вмер уже рад­ше!

Чим більше ду­маю над ним, тим більше нез­ду­жаю. Я цілком утом­ле­на. Всі мої дум­ки впи­лись у йо­го пос­ту­пу­ван­ня суп­ро­ти се­бе і дру­гих, і вис­нов­ки їх ни­щать ме­не. Чо­му знес­ла­вив­ся! ах! і чо­му упа­дає те­пер пе­ре­до мною!

Та що! Він бив ме­не ти­ми своїми вчин­ка­ми. Це ж кінець на­шої історії. Ти­хий, без­звуч­ний, відчут­ний кінець.

І чо­му піддав­ся тій брудній силі, спо­га­нив се­бе без­сильністю; чо­му за­був, що я - йо­го царівна?

Якась не­на­висть про­ки­дається хви­ля­ми в мені про­ти нього… Чи справді про­ти нього, чи про­ти не­мочі? Цього я не знаю на­пев­не. Ча­сом маю та­ке по­чут­тя, як­би він пе­рей­шов че­рез ме­не важ­ки­ми гру­би­ми кро­ка­ми, мов звір…

IV

(Геть-геть пізніше).

У нас знов пе­ре­бу­ває про­фе­сор Лор­ден. Він пов­довів. І то вже дав­но пов­довів. Я не­на­вид­жу йо­го, особ­ли­во ко­ли зач­не кри­ти­ку­ва­ти Оря­ди­на. Оря­дин сла­бо­дух, але ще нижчі від йо­го не­хай не кри­ти­ку­ють йо­го. Най­ліпше про Оря­ди­на го­во­рить ще Зо­ня. Во­на ка­же, що в нім пе­ре­мог­ла йо­го га­ря­ча на­ту­ра.

Завтра Лор­ден від'їжджає.

Чого він слідить не­ус­тан­но за мною своїми хит­ри­ми блис­ку­чи­ми очи­ма? І все «Ло­ре­ляй» і «Ло­ре­ляй» про­зи­ває ме­не, а на са­моті, мов на глум, ка­же мені, що я гар­на!

***

(Знов пізніше).

Цього ве­чо­ра прик­ли­ка­ла ме­не тітка до се­бе. Ма­ла щось ска­за­ти. Я пішла.

Вона сиділа ко­ло сто­лу і дер­жа­ла який­сь лист у руці. Ви­да­ла­ся мені чо­мусь при­би­тою.

- Що вам, тіточ­ко? - спи­та­ла я, за­не­по­коєна. - Мо­же, ста­ло­ся з ва­ми що не­ми­ле? Чи, мо­же, одер­жа­ли яку ли­ху вістку від Ле­ни або від братів?

Вона усміхну­ла­ся на­си­лу.

- Ні, - відповіла. - Нічо­го та­ко­го не­ма. Цим ра­зом… то єсть, нині йде про… те­бе.

- Про ме­не?

- Так! По­ду­май собі ли­ше! Про­фе­сор Лор­ден хо­че з то­бою же­ни­ти­ся!

- Зі мною!… - І усміхнув­шись якимсь без­ви­раз­ним усміхом, ди­ви­лась я на неї ши­ро­ко от­вер­ти­ми очи­ма. - Лор­ден, тіточ­ко?

- Лорден! Але ти, ба­чу, зди­во­ва­на. Ду­ма­ла, ма­буть, про ко­го іншо­го? (Посліднє сло­во ви­мо­ви­ла з при­тис­ком, і її очі вп'яли­ся ще гостріше в ме­не).

Я гля­ну­ла на неї.

- Про ніко­го я не ду­ма­ла, а про це вже ніко­ли.

- Ну, ба­чиш, не од­но діється нес­подіва­но. І я цього не надіяла­ся. Ніко­ли в світі не надіяла­ся цього. Лист при­був ще нині зран­ку, але я… я… не ма­ла ча­су з то­бою го­во­ри­ти об тім. Він про­сить о ско­ру відповідь. Впрочім, тут не­ма що ба­га­то ду­ма­ти. Ти чей прий­меш йо­го, те ро­зуміється са­мо со­бою!

При її послідніх сло­вах об­гор­ну­ло ме­не нес­ка­зан­но гірке чут­тя, але за­ра­зом з тим підня­ла­ся вся гордість моєї істо­ти. Я чу­ла, як в ме­не очі заіскри­ли­ся.

- А ко­ли я цього не вчи­ню?

У тітки очі за­ми­готіли.

- Як?

- Тіточко, я не хо­чу за йо­го йти!

- Ти не підеш за йо­го?

- Я, тітко, я… я не піду за йо­го!

- І вільно спи­та­ти, чо­му?

- Я не хо­чу йо­го! Тіточ­ко - я за йо­го? Я не мо­жу!

- Ага! Ти хо­чеш тим пев­но ска­за­ти, що йо­го не лю­биш? - Во­на ска­за­ла це з хо­лод­ним усміхом і зовсім спокійно. - Ну, що­до то­го, то він твоєї лю­бові і не жад­ний…

- Так?

- Так, моя ко­ха­на! Він вправді пи­ше, що ба­жає для своєї ха­ти­ни «го­луб­ки-гос­по­дині», але це, ро­зуміється, лиш гар­на фра­за. Пев­на річ, він, чо­ловік стар­ший і ста­теч­ний, не бу­де мріяти вже про лю­бов. Це й не ли­чи­ло би йо­му. Він по­дає замість лю­бові щось ліпше і щось та­ке, що мо­же діво­че сер­це на­пов­ни­ти дійсною вдячністю. Він по­дає бідній си­роті хліба, гар­не ста­но­висько, по­ва­жан­ня і зна­чен­ня. А ти? Зас­та­но­ви­ся ли­ше, що та­ке ти? Що вне­сеш ти йо­му в дім? Ко­ли ти на це са­ма не прий­деш, чо­го я при твоїй за­ро­зумілості і надіюся, то я тобі са­ма ска­жу.

- Лишіть, тіточ­ко, не кажіть! Я са­ма знаю. Я - то ве­ли­чез­ний нуль, кот­рий, крім кількох срібних ло­же­чок, не вне­се йо­му нічо­го більше в дім. Але я вам щось іншо­го ска­жу, тітко. Я не каліка, що­би без лю­бові прий­ма­ти да­рун­ки лас­ки. То­му не­хай він обг­ля­неться зав­ча­су за іншою го­луб­кою. Він мені не па­ра, а я йо­му. Про лю­бов я вже й не го­во­рю; я йо­го й не по­ва­жаю!

- Так? Навіть і не по­ва­жаєш? - по­чув­ся на­раз го­лос вуй­ка десь за моїми пле­чи­ма, і він з'явив­ся в цій хвилі в кімнаті. - Ти ду­маєш, що ко­ли чо­ловік не цілком мо­ло­дий, не пле­те не­би­лиць, не ска­че ко­ло дівчи­ни, як ко­медіант, так йо­го че­рез те годі вже й по­ва­жа­ти, і че­рез те він не здат­ний на му­жа? А на мою дум­ку, то са­ме він, Лор­ден, відповідний для те­бе муж. Він чо­ловік не­мо­ло­дий… з дозріли­ми пе­ресвідчен­ня­ми, з досвідом, роз­важ­ний… мо­же, йо­му вда­ло­ся б твій звих­не­ний ум по­вес­ти на рівну до­ро­гу, зро­би­ти з те­бе пра­вед­ну, нор­мальну лю­ди­ну, жінку, як бог при­ка­зав. Нам це, на жаль, не вда­ло­ся!

- Впрочім, - пе­ре­би­ла тітка ско­ро, - впрочім, на ко­го ти ду­маєш жда­ти? Я не відповіла за­раз.

- На ко­го іншо­го або й на ніко­го! - відповіла я опісля.

- Знамените! - клик­нув вуй­ко і по­чав зво­ру­ше­ний хо­ди­ти по світлиці.

- Я ра­да би зна­ти, хто той інший? - обізва­ла­ся знов тітка. - Ко­ли б ли­ше хут­ко з'явив­ся! Твій час до­ро­гий, На­тал­ко, і мо­же, на мою дум­ку, лиш те­пер хо­сен [52] при­нес­ти. Послідній рік ли­шив на тобі якісь сліди; ти - да­руй вже за мою од­вертість - схуд­ла й спо­ганіла!

Я усміхну­ла­ся і відвер­ну­ла­ся до вікна, що бу­ло відчи­не­не.

Надворі сто­яла теп­ла осінь.

На небі блистіли незлічимі зорі, а з-за тем­но-си­ня­вих гір ви­ри­нав місяць, мов ог­ня­ний кру­жок. Я ви­хи­ли­ла­ся да­ле­ко вниз. Мені зда­ва­ло­ся, що спокій, який роз­ляг­ся в при­роді, пе­рей­де і на ме­не, впли­не на мою в тій хвилі сильно зво­ру­ше­ну ду­шу.

- Хочеш, мо­же, з зірок ви­чи­та­ти, ко­ли з'явиться той інший? - по­ча­ла тітка на­но­во, ко­ли я на її пи­тан­ня не да­ва­ла ніякої відповіді. В ту са­му хви­лю ста­нув і вуй­ко ко­ло ме­не, і йо­го ру­ка пок­ла­ла­ся важ­ко на моє пле­че. Об­зир­нув­шись, гля­ну­ла я в йо­го ли­це. В тій хвилі ви­да­лось во­но мені подібним до тітчи­но­го, хо­лод­ним і