Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

чи два похитнувся — і шум зник так само несподівано, як і з’явився. Абсолютна тиша знову огорнула той невеличкий простір, в якому знаходився, і тепер здавалася ще небезпечнішою. Не такі вже й мертві чорні гори…

У цю жахливу ніч я так і не зімкнув очей. Вона здавалась безмежно довгою. І я, як спасіння, чекав приходу світанку. Та чи змінить це щось? Я хотів лише одного: щоб ця ніч швидше закінчилася. І коли крізь проламані двері каюти капітана заглянув перший промінь сонця, я ледве піднявся на ноги, які затерпли від незмінної пози. Коли піднявся на палубу, то перше, що кинулося в очі, — це сонце, яке підіймалося із-за скель і заливало багряним живим світлом чорні, непривітні гори. В цю мить вони здавались не такими похмурими. Примруживши очі, я зачаровано дивився на дивну картину. Як раптом на схилі побачив вогник.

— Це ж багаття! — вигукнув я, не тямлячи себе від щастя.

Можливо, це хтось із нашого корабля. Хвиля радості наповнювала зсередини. Я підскочив на ноги і кинувся до одного з човнів, що мали бути прив’язані до борту. Але і тут спіткало розчарування: човни вщент розтрощені, і жоден не придатний до плавання. Не довго думаючи, я кинувся збирати уламки дощок, що валялися поруч. Зв’язавши їх обривками канатів, спустив саморобний пліт на воду.

Нічого тоді не хотілося більше, як дістатися берега. Туди, ближче до загадкового багаття, яке, як світло в кінці безнадійно-темного тунелю, вабило і давало надію на порятунок. Здається, уже нічого не лякало: ні темна непривітна вода, ні ненадійний пліт, ні можливість зустрічі з крилатими потворами, які прилітали вночі. Бентежила лише одна думка, що тривожним молоточком стукотіла в голові, — страх загубити вогник. Дуже швидко я витратив всі сили, але і це не могло зупинити. Я гріб з останніх сил і берег таки наближався, а омріяний вогник мерехтів і кликав. На щастя, пологий берег, всипаний темним, як і скелі, піском, прийняв крихкий пліт. Гори, що недалеко відступили від води, височіли вже за кілька десятків кроків. Я безсило шубовснув на вогкий пісок. Лежав пластом та голосно відхекувався, що в цій німій тиші здавалося надто гучним і недоречним. Але я так боявся втратити слід багаття, що вже за мить тримав очима відблиск, що яскраво вигравав на скелі. Полум’яне сонце все вище підіймалося над горами. І раптом вогник зник. А в іншій частині гір з’явився другий, третій, згодом я помітив і четвертий! І, на свою біду, зрозумів, що вогні розсипались по всій західній частині гір. І в міру того, як сонячний диск підіймався вгору, вогники то з’являлися, то зникали. А коли сонце зупинилося високо в зеніті, вогні зникли так само несподівано, як і з’явився перший. Спантеличений і розбитий вщент, я продовжував непорушно сидіти на темному піщаному березі і відмовлявся вірити в те, що омріяне багаття лише відблиск гірської породи, яку приховували чорні гори. Це катастрофа!

Розділ 18

Це катастрофа! Я не міг і не хотів вірити в те, що сподівання на порятунок розвіялися, як попіл на вітрі. Міцно заплющив очі, для певності закрив їх руками, в надії, що коли відкрию, жах скінчиться. І все виявиться страшним сном. Затримав подих… Очі відкривав повільно, дивлячись скрізь розчепірені пальці, які не наважувався забрати з обличчя. На мить зрадів, що не побачив мертвих чорних гір. Коли картинка нарешті склалася, мов пазл, я отетерів: наді мною, схилившись, стояла стара незнайома жінка. Її світлі, майже прозорі очі опинились на рівні з моїми. Я зробив спробу піднятися, та груди напоролися на щось холодне і гостре. Усмішка дурнувато застигла на устах. Я повільно підняв руки догори. Спритна бабця міцно тримала в руках справжнісіньку бойову шаблюку і, прижмурившись, з недовірою свердлила блискучими лукавими очима.

— Сиди на місці, малий! — нарешті сказала незнайомка, голос якої звучав на диво молодо та жваво. — Не…

Слова старої різко обірвалися. Бабця блискавкою шугнула в похмуре небо, неправдоподібно перевернулася в повітрі. Ойкіт і гучна відбірна лайка порушили мертву тишу. Тільки зараз я помітив, що ці неймовірні віражі жінка робила не сама. З темного бурхливого плеса води стирчало потворне гігантське щупальце небаченої істоти. Воно цупко обвило худеньке тіло старої і, здіймаючи темні неспокійні хвилі, потягнуло під воду. Нестримний жах жбурнув мене на землю.

Хотілося бігти і не зупинятись. Але я не міг просто взяти і втекти, навіть не спробувавши допомогти. Та раптом, так само несподівано, як і зникла, з-під води винирнула ціла і неушкоджена бабця, тільки трохи захекана.

— Чого дивишся, малий, допоможи вибратись! — крикнула вона.

Недовго думаючи, я кинувся на допомогу. Коли ми ступили на сушу, у воді з’явилося величезне щупальце, що безживно плавало на поверхні. Рука дивакуватої старої міцно стискала шаблю. Здивовано і трохи боязко глипнув на незнайомку, коли та безцеремонно витягла з-за пазухи один із моїх амулетів.

— Забираємось звідси! Я надто довго чекала, щоб дати харонові зжерти тебе!

І хвацько закинувши шаблю на плече, бабця по-молодечому покрокувала геть від берега, потягнувши спантеличеного мене за собою.

Розділ 19

Темні стіни заливало тепле і привітне світло багаття. Розгораючись, воно несміливо тріпотіло посередині напівкруглої печери. Есха, так звали стару, присіла біля вогнища і намагалась зігрітись. Чорне блискуче волосся, як у молодої дівчини, на тлі вицвілих старечих очей справляло враження. Я присів з іншого боку і теж простягнув руки до полум’я, та не тому, що замерз, — просто від багаття чи то від дивної старої віяло легким, ненав’язливим теплом. Так довго оточувала мене байдужість і небезпека, що в останні дні майже